Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

ви думаєте, що це за жінка й чому Каору поселив її в Удзі? А втім, він завжди був диваком, несхожим на простого смертного. Я чув, як Лівий міністр Юґірі дорікав йому за легковажну поведінку, бо віддаючи служінню Будді занадто багато часу, він, буцімто, часто проводить ночі у гірському храмі. Чи лише для того, щоб піти дорогою Будди потрібні ці таємні поїздки? Дехто вважає, що його тягнуть в Удзі спогади, та чи це правда? Аж он воно як! Виходить, що і така, як він, людина, надзвичайно серйозна і розсудлива, має свої таємниці, чи не так?»

Як видно, принц дуже зацікавився цими таємницями. Цей Дайнайкі був зятем одного з найвідданіших службовців домашньої управи в домі Каору і, звичайно, міг знати набагато більше, ніж інші. Тепер принц лише думав про те, як упевнитися, що це та сама дівчина, яку він бачив одного разу у себе в будинку на Другій лінії. Він розумів, що вона не може бути абиякою, бо інакше Каору не переховував би її. Але що пов’язує її з Нака-но кімі? І невже Каору вивіз її з відома дружини?

Після новорічних змагань зі стрільби з лука та бенкету у палаці життя знову потекло неквапливо. Щоправда, наближався день призначення на посади у провінції, і багато хто вельми цим переймався, але принц Ніоу думав лише про те, як дочекатися слушного випадку й поїхати в Удзі. Що стосується Дайнайкі, то він, пов’язуючи певні надії з майбутнім призначенням, постарався завоювати прихильність принца, який, зі свого боку, ставився до нього у ці дні приязніше, ніж будь-коли раніше.

«Я маю вирішити одну важку справу, — сказав принц одного разу, — але, може, ви щось придумаєте...» Дайнайкі, шанобливо схилившись, чекав його розпоряджень.

«Бачите, ця справа вельми делікатна... Одним словом, я маю підстави підозрювати, що в Удзі живе та сама особа, яку я випадково бачив одного разу в своєму будинку і яка незабаром після цього зникла бозна-куди. Можливо, її забрав туди Каору. На жаль, я не знаю, як у цьому переконатися, а тому хотів би подивитися на неї через якусь шпарину, щоб зрозуміти, чи це вона. Я був би вельми вам вдячний, якби ви щось для цього придумали. Звичайно, про це ніхто не має знати».

«Важке завдання», — подумав Дайнайкі, але відповів: «До Удзі не дуже далеко, хоча дорога туди небезпечна. Якщо виїхати зі столиці ввечері, то десь опівночі ми будемо на місці й повернемося, поки ще не розвидниться. Таким чином, ніхто, крім ваших охоронців, про це не знатиме. А пан Каору навряд чи здогадається...»

«Так, ви маєте рацію. Колись мені доводилося їздити по цій дорозі, звісно, потайки. Головне, щоб ніхто не дізнався, інакше пліток не уникнути». Принц розумів, що поводиться нерозсудливо, але, почавши справу, вже не міг зупинитися.

Він узяв із собою двох чи трьох найвірніших охоронців, які колись супроводжували його в Удзі. Крім них, з принцом поїхав Дайнайкі і син годувальниці, якому нещодавно присвоїли п’ятий ранг. Заздалегідь з’ясувавши через Дайнайкі, що Каору найближчими днями не збирається в Удзі, принц Ніоу виїхав зі столиці, пригадуючи, як колись відвідував Нака-но кімі.

Принц почувався винним перед Каору, який колись уперше з охотою привіз його в Удзі. Становище принца було таким високим, що навіть по столиці він не міг пересуватися вільно, а тим паче за її межами. Тож чи мав він право пускатися у таку сумнівну подорож в цьому простому вбранні, верхи на коні? Однак, гнаний невгамовною цікавістю, він їхав все глибше у гори і з нетерпінням думав: «Швидше б... Але чи вдасться?.. Невже повернуся, навіть не побачивши її?»

До монастиря Хосьодзі він їхав у кареті, а звідти — верхи. Подорожні поспішали і встигли дістатися до Удзі ще завидна. Дайнайкі завбачливо дізнався в однієї людини з оточення Каору про саму гірську оселю, а тому, оминувши ту її частину, де перебувала сторожа, розібрав очеретяну огорожу і проник всередину. Що робити далі, він не знав, бо, попри свою обізнаність, був тут уперше. Нікого із служниць у південних покоях, де виднілося тьмяне світло, він не бачив, а тільки чув шелест їхнього одягу.

Повернувшись, Дайнайкі доповів: «Жінки ще не сплять. Краще пройти прямо туди», — і показав принцові дорогу до головних покоїв. Принц тихенько піднявся на галерею і припав до щілини у ґратчастому вікні. Зашелестіли грубі штори, і його серце затремтіло від страху. Будинок був новим і красивим, але в перегородках зяяли щілини, та оскільки жінки і не припускали, що їх хтось може побачити, то навіть не загородили переносними завісами відкриті місця.

У покоях яскраво горіли світильники, поряд з ними сиділи за шитвом три чи чотири жінки, а вельми миловидна дівчинка пряла нитки. Її обличчя здалося принцові знайомим. Мабуть, саме її він і бачив того вечора у будинку на Другій лінії. Тут же була й молода служниця, яку називали Укон. Неподалік лежала, підклавши руки під голову, сама господиня і задумливо дивилася на вогонь. Її обличчя, облямоване хвилястими пасмами волосся, вражало надзвичайною досконалістю і благородністю рис. Вона була дуже схожа на Нака-но кімі.

«Якщо ви туди поїдете, то швидко повернутися не зможете, — розмірковувала Укон, складаючи шитво. — А вчора ввечері гонець повідомив, що пан Каору неодмінно завітає до нас на початку місяця, після того, як мине день призначення на посади. І що ж ви відповіли йому у листі?» — запитала вона, але, занурена у свої думки, дівчина промовчала.

«Було б дуже негарно, якби ви поїхали, не дочекавшись пана Каору», — продовжувала Укон, а служниця навпроти неї додала: «Вам треба було б хоч повідомити йому листом про свій від’їзд. Навіщо вам від нього ховатися? А після прощі до храму відразу ж повертайтеся назад. Звичайно, життя тут досить сумне, але звикнувши до нього, вам здаватиметься, що ваш дім швидше тут, а не в столиці».

«А все-таки мені здається, — додала ще одна служниця, — що буде пристойніше спокійно дочекатися приїзду пана Каору. Як тільки він перевезе вас до столиці, ви зможете зустрічатися з вашою матір’ю будь-коли... Годувальниця дуже непосидюща. Як щось задумає, то вже не відступить. Але ж зазвичай щастить тому, хто вміє терпляче і спокійно чекати. Так було і так буде завжди».

«Але чому ви не зупинили її? Хоча і то правда, що зі старими людьми часом важко знайти спільну мову...» — сказала Укон, видно, осуджуючи годувальницю. І принц згадав, що й минулого разу поруч з дівчиною була якась нестерпна особа. На жаль, той вечір здавався йому тепер давнім сном. А тим часом служниці й далі просторікували.

«Якщо комусь і пощастило у житті, — розумувала Укон, — то це дружині принца Ніоу. Хоча впливовий Лівий міністр і старається з усіх сил підтримати Шосту дочку, їй не вдасться досягти рівня Нака-но кімі, яка народила принцу маленького сина. На щастя, поруч з нею немає старих годувальниць, які б усюди пхали носа, і вона може жити як їй заманеться».

«Якщо почуття пана Каору не зміняться, — зауважила одна із служниць, — то і наша