Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

«Що за нісенітниця! — підвівшись, заперечила дівчина. — Якби йшлося про когось іншого, я не мала б нічого проти, але прошу вас, не порівнюйте мене з Нака-но кімі. Що було б, якби вона про це дізналася?»

«Але яким же чином вони споріднені між собою? — гадав принц. — Адже їхня схожість просто разюча». Якщо його дружина була благороднішою і яскравішою, то ця дівчина приваблювала насамперед красою і тонкими рисами обличчя. Але принц так давно думав про неї, що, навіть якби вона виявилася зовсім негарною, то і тоді він не відмовився б від зустрічі з нею. Забувши про все на світі, він думав лише про те, щоб заволодіти нею. «Здається, вона збирається виїжджати на прощу. А ще вони згадували про її матір. Тож чи я матиму нагоду зустрітися з нею десь інде? Що ж робити?» — думав принц, прикипівши очима до дівчини, поки знову не почув голосу Укон:

«Ой, як же спати хочеться... Ми просиділи тут всю ніч мало не до самого світанку. Встанемо завтра раніше і дошиємо. Навіть якщо пані Хітаці{292} поспішатиме, карета до нас приїде, аж коли сонце підіб’ється вгору...»

Зібравши недошитий одяг та перекинувши його на верхню планку завіси, вона втомлено прилягла, спираючись на лавочку-підлокітник. Дівчина відійшла подалі від галереї і лягла. За хвилину Укон ненадовго вийшла у північні покої, але негайно повернулася і, влаштувавшись біля ніг господині, мабуть, відразу ж заснула, бо недарма ж їй так хотілося спати. Розгублений принц тихенько постукав у ґратчасте вікно.

«Хто там?» — прокинувшись, запитала Укон.

Принц кашлянув, і, розпізнавши по голосу благородну людину, Укон подумала, що, напевне, приїхав Каору, і, вставши, вийшла до нього.

«Передусім підніміть ґратчасте вікно», — наказав принц.

«От дивина, що ви так несподівано приїхали. Адже зараз глупа ніч...» — сказала Укон.

«Наканобу повідомив, що пані збирається їхати на прощу, — відповів принц, намагаючись голосом наслідувати Каору, — і я поспішив сюди. Насилу добрався. Та відчиняйте ж швидше!»

Він говорив дуже тихо, тож, не сумніваючись, що це Каору, Укон підняла ґратчасте вікно. «Не дивуйтеся, що я у такому непривабливому вигляді. Справа в тому, що дорогою сюди я потрапив у біду. І світильник приберіть».

«Та що це з вами?!» — вигукнула Укон і, зовсім розгубившись, відставила світильник.

«Я не хочу, щоб мене таким хто-небудь бачив, нікого не будіть», — сказав він, так уміло наслідуючи голос Каору, що в Укон не виникло жодної підозри. «Що ж трапилося? — думала вона. — І в яку це біду він потрапив?» Сховавшись за завісою, вона крадькома спостерігала за ним.

Принц був у вишуканому м’якому одязі, не менш пахучому, ніж у Каору. Мерщій скинувши його, він ліг поруч з дів­чиною так впевнено, ніби робив це щодня.

«Може, підете краще у свої покої?» — спитала Укон, але відповіді від принца не дочекалася. Вона розбудила сонних служниць і веліла їм лягти де-небудь подалі. Оскільки ескорт Каору звичайно розміщувався в іншій частині будинку, то ніхто і не помітив жодної розбіжності.

«Як зворушливо, що пан приїхав, незважаючи на пізню годину, — перешіптувалися допитливі служниці. — Але чи здатна господиня оцінити його щире ставлення?»

«Та замовкніть уже! — розсердилася Укон, укладаючись спати. — Набридло слухати нічне шепотіння!»

Помітивши, що поруч з нею зовсім не Каору, Укіфуне жахнулася від сорому, але принц не дав їй і слова вимовити. Якщо колись у будинку на Другій лінії він поводився непристойно, то що ж можна було сподіватися від нього тепер? Якби дівчина від самого початку знала, що це не Каору, може, чинила б опір, але, на жаль... Нещасній здавалося, що все це їй сниться, і лише тоді, коли принц став розпачливо розповідати про те, як страждав у розлуці, вона здогадалася, хто це. Від такого відкриття вона ще більше розгубилася, бо почувалася винуватою перед Нака-но кімі, але, нездатна будь-що змінити, лише гірко плакала. Заплакав і принц, зрозумівши, що тепер йому буде ще важче з нею зустрічатися.

А тим часом ніч наближалася до кінця. Хтось із супутників принца підійшов до Укон і багатозначно кахикнув — мовляв, пора їхати. Почувши таке покашлювання, Укон пройшла в покої Укіфуне, щоб нагадати про це принцові. Він був у розпачі від самої думки про від’їзд. Адже його нова кохана була така чарівна, а він не знав, коли ж знову зможе приїхати сюди. «Ні, я сьогодні нізащо не поїду, поки живий, — подумав він, — навіть якщо у столиці зчиниться буча й мене всюди шукатимуть». Йому здавалося, що, розлучившись з нею тепер, він справді помре від любові. Тому, покликавши до себе Укон, принц сказав: «Хоча моя поведінка може здатися вам нерозсудливою, але я не можу виїхати сьогодні. Постарайтеся заховати моїх супутників десь поблизу. А Токіката передайте, щоб їхав до столиці й переконливо пояснив мою відсутність, скажімо, тим, що я усамітнився для молитов у гірському монастирі».

Не важко уявити собі, як жахнулася Укон від слів принца! Адже вона усвідомила, що цієї ночі припустилася непоправної помилки, а тому довго не могла заспокоїтися. Та оскільки вже нічого не можна було змінити, то вона вирішила не противитися бажанням принца, зрозумівши, що з попереднього народження йому судилося вже після короткої зустрічі у будинку на Другій лінії глибоко закохатися в Укіфуне. Тож і звинувачувати тут немає кого.

«Пані Хітаці повідомила, що приїде сьогодні забрати дочку. То що ви збираєтеся робити? — запитала Укон. — Я розумію, що долі уникнути не можна, і не стану вам докоряти. Але, на жаль, ви вибрали невдалий день. Може, ви погодилися б зараз поїхати, а повернутися вже у сприятливіший час?»

«Вельми розумна порада», — подумав принц, а вголос сказав: «Останнім часом я настільки захопився вашою господинею, що ані трохи не боюся людського осуду. Бо якби я переймався тим, що про мене подумають люди, то хіба пустився б у таку сумнівну подорож? Передайте пані Хітаці, що на сьогодні її дочці наказано поститися. Буде краще, якщо моє перебування тут залишиться таємницею для всіх. А ви­їхати я не зможу, навіть не просіть». На жаль, принц настільки втратив голову, що не зважав на будь-які можливі наслідки.

Після цього Укон нічого не залишалося, як вийти до Дайнайкі й передати йому слова принца. «А, може, ви спробуєте переконати принца у тому, що йому не варто тут залишатися? — додала вона. — Я знаю, наскільки він нерозважливий, але багато що залежить і від вас. Чому ж ви так необачно зважилися супроводжувати його сюди? А що, якби на вас напав хтось із грубих місцевих провінціалів?»

«Так, становище справді скрутне», — подумав Дайнайкі.

«А кого з вас звуть Токіката? Пан велів...» — і вона передала йому доручення принца.

«О, я так боюся вашого гніву, що готовий стрімголов бігти до столиці. Але, правду кажучи, ми життя не пошкодували б, щоб допомогти своєму панові. Адже відразу видно, що це не випадкова примха. Втім, досить про це розводити, бо,