Стефані Маєр - Аптекар

мене не обдурили знову. Але, певна річ, я не міг нагрубити, тому відкараскався від неї з найбільш увічливою відмовкою, яка спала на думку.

Алекс фуркнула.

— Твоя правда. Ніколи не зізнавайся Кевінові, що ти злякався приголомшливої повії.

— Уявляєш таке? — розсміявся він разом із нею. — Твоя черга. Тепер про іншого бойфренда.

— Закінчуються… Дай поміркую, на передостанньому курсі я зустрічалась кілька тижнів із хлопцем на ім’я Фелікс.

— І що розбурило в тобі вогонь пристрасті?

— Зрозумій, що єдине місце, де я зустрічала хлопців, — лабораторія.

— Продовжуй.

— Ну, Фелікс працював із тваринами. Переважно щурами. У нього в квартирі їх було безліч. І там була халепа… дуже смерділо.

Закинувши голову назад, Деніел заревів від реготу. Заразним сміхом. Вона не втрималась, щоб не загигикати з ним разом. Не так безконтрольно, як їхнього першого ранку в лігві Кевіна, але близько до того. Стрес немов вивітрився з її організму, і вона почувалась розслабленішою, ніж могла сподіватись, зважаючи на те, куди вони прямують.

Зрештою, Деніел заснув на півслові, розповідаючи про свою любов у п’ятому класі. Він намагався не зважати на важкі повіки, і вона запідозрила, що він знову намагається зробити так, щоб вона не думала про погане.

Її заспокоювало, коли він спав поряд. Ейнштейн хропів на задньому сидінні, хороша противага спокійному диханню Деніела. Вона знала, що має розмірковувати про безліч планів, про те, як дістатись до Карстена, не надто себе видаючи, але вона просто хотіла насолодитись моментом. У майбутньому спокій стане нечастою розкішшю. Якщо це остання мить, коли вона цілком задоволена, то вона прагне насолодитись нею цілковито.

Вона почувалась незвично спокійно, коли за кілька годин розбудила Деніела, в’їжджаючи на околиці Вашингтона. Востаннє, коли вона заїжджала в це місто, вона була налякана та люта. Мабуть, сьогодні в неї ще більше підстав так почуватись, але натомість вона насолоджувалась тим часом, що вони з Деніелом ще мають разом, і не бажала, щоб це закінчувалось раніше, ніж доведеться.

Деніел прочитав їй вказівники, коли вона наблизилась до місця призначення.

Як вона й гадала раніше, це був чудовий район, який ставав чимраз кращим. Хіба не в стилі Кевіна ховатись у такому недоречному місці? Вона, двічі об’їхавши будинок із зазначеною адресою, сумнівалась, що не схибила.

— Краще я зателефоную йому.

Деніел передав їй телефон. Натиснувши «набрати ще раз», вона пустила один дзвінок.

— Ви забарились, — відповів Кевін. — Що знову не так?

— Рух на дорозі. Нічого. Гадаю, ми на вулиці, але… не схоже, щоб це було слушне місце.

— Чому?

— Ми ховаємось у розкішній висотці у стилі арт-деко?

— Еге. Друг пустив нас переночувати. Там є підземна парковка. Їдь на четвертий рівень униз, я там зустріну вас, — і він поклав слухавку.

Вона передала телефон знову Деніелові.

— Так хочеться хоча б раз закінчити з ним розмову першою.

— Ти таке зробила, коли він телефонував найперший раз, пригадуєш? І то досить видовищно.

— О, звісно. Мені й справді полегшало.

І знову повернулась напруга, коли вони, завертаючи за ріг, заїжджали в гараж, залишивши денне світло за спинами. Вона їхала вниз по закритій і темній спіралі, допоки не доїхала до потрібного рівня, де побачила Кевіна, який нетерпляче стояв біля паркувального місця з написом «ЛИШЕ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ». Він помахав їй, щоб заїжджала.

Розчиняючи дверцята, вона вже морально готувалась до в’їдливих коментарів щодо її обличчя чи презирливих спостережень щодо Деніелових хиб, але він тільки промовив:

— Про камери не турбуйся, я вранці їх усі познімав, — а потім відчинив задню ляду позашляховика, аби випустити Ейнштейна.

У них з Ейнштейном трапилось справжнє возз’єднання, адже пес збив його з ніг на підлогу, силкуючись злизати Кевінові з обличчя шкіру. Удаючи, що вона геть не ревнує Ейнштейна через його вияви любові до Кевіна, Алекс не зважала на них, поки вони з Деніелом не понабирали в руки стільки речей, скільки могли понести.

— Гм, куди йти? — спитала вона.

Зітхнувши, Кевін підвівся.

— Ідіть слідом.

Треба віддати належне, він забрав решту речей дорогою до ліфта.

— Мені вдягнути капелюха? — спитала Алекс. — Чи там є хол? Я не дуже готова до крупних планів.

— Не переймайся, Оллі. Ліфт іде просто у квартиру. До слова, братику, класна борідка. Тобі личить. Ти з нею й на себе не схожий.

— Угу, дякую.

— Щодо цього друга… — повела Алекс.

Кевін знову зітхнув.

— Не всі мої друзі, як Арні. Даруй, згодом, мабуть, буде непросто.

— Ти йому не довіряєш?

Ліфт розчинився, ведучи в розкішний коридор… чи це передпокій? У приміщенні були лише одні двері.

— Я заплатив їй за наступний тиждень, тож протягом цього часу я їй довіряю.

Волосся на потилиці у Алекс стало сторчки. Деніел дещо призвичаїв її до спілкування з людьми, але їй досі важко було з ними. Поки вони крокували недовгим коридором, вона ледве несла сумку в правій руці, намагаючись вивільнити кілька пальців, щоб добути з-за пояса шприц. Саме коли вона намацала, що хотіла, Деніел торкнувся її зап’ястка. Вона підвела очі, а він ніби поглядом показав їй, що вона реагує надто гостро. Насупившись, вона встромила шприц на місце. У неї не забере багато часу, щоб за потреби знову його добути.

У Кевіна був ключ від єдиних дверей у коридорі. Він глибоко вдихнув, штовхаючи двері, щоб розчинились.

Спочатку Алекс була не певна, що вони все-таки не опинились у холі, адже вона ще ніколи не була в квартирі з широкими мармуровими сходами, що здіймались аж до другого яруса. Квартира була розкішна, блискуча та сучасна, з вишуканими вікнами від долівки до стелі, через які в неї немов відчуття оголились. Крізь скло виднілось, як сонце щойно почало закочуватись за вашингтонський обрій. Здавалось, що поряд немає жодного помешкання, з якого б могли зазирати в їхні вікна, хіба що крізь телескоп. Або приціл снайперської гвинтівки.

— Ні, — твердо, але водночас якось оксамитово почулось за їхніми спинами.

Алекс різко розвернулась. Квартира простягалась ще й у інший бік, завертаючи за вхідні двері у вітальню за ними. З одного боку розташовувалась простора білосніжна кухня; з іншого — їдальня зі столом на десять персон, на кожній стіні котрої — вікно від долівки до стелі. А, обіпершись на кухонний острівець, стояла найвитонченіша особа, яку Алекс колись доводилось зустрічати в житті.

Жінка мала достоту такий вигляд, як уявляла собі Алекс, угадуючи неймовірний жартівливий образ Олеандр, який створив у своїй уяві Кевін. У неї було медово-біляве волосся, густе та довге, яке спадало хвилями їй на спину, як у діснеївських мультиках.