Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

зробити. Учителі шкіл Рибомовок ніколи його не підводили. А дрібка меланжу в Сіониній сухій їжі теж зробила своє.

— Бачиш ці маленькі закручені складки біля мого обличчя? — сказав він. — Легенько полоскочи одну з них, а вона випустить краплі вологи, дуже насиченої есенцією прянощів.

Угледів у її очах розпізнання. Пам’яті, що їх Сіона не знала як пам’яті, заговорили до неї. І вона була втіленням багатьох поколінь, у яких Атрідівська вразливість наростала.

Навіть нагальна спрага ще не спонукала її до дії.

Аби полегшити їй переборення кризи, він розповів про фрименських дітей, що полювали на піщану форель на краю оазису, тикаючи в неї, щоб здобути вологу й швидко відновити сили.

— Але ж я Атрідка, — сказала вона.

— Усна історія правдиво про це розповідає.

— Я можу померти від цього.

— На те й випробування.

— Ви зробите з мене справжню фрименку!

— Як інакше ти зможеш навчити своїх потомків виживання, коли мене не стане?

Вона зняла маску й наблизила обличчя до нього. Палець піднявся і торкнувся однієї з закручених складок його каптура.

— Обережно погладь, — сказав він.

Її рука послухалася не його голосу, а якогось внутрішнього чуття. Рухи пальця були точними, вони викликали його власні спогади, те, що переходить від дитини до дитини, з покоління в покоління… як перейшло стільки правдивої і неправдивої інформації. Він повернув обличчя, наскільки це було можливим, і скоса дивився на її обличчя так близько до нього. На краю складки почали утворюватися ясно-сині краплі. Їх супроводжував сильний запах кориці. Вона схилилася до крапель. Він бачив пори біля її носа, те, як рухався язик під час пиття.

Тут вона відступила, не до кінця вдовольнившись, але керуючись обережністю та підозріливістю, як колись Монео. Який батько, така й донька.

— Скільки потрібно, щоб це почало діяти?

— Воно вже діє.

— Ви розумієте…

— Хвилину чи близько цього.

— Я нічого вам за це не винна!

— Я не вимагаю плати.

Вона запечатала лицеву маску.

Він помітив молочну відстороненість, що з’явилася в її очах. Не просячи дозволу, постукала об його передній сегмент, вимагаючи, щоб він приготував теплий гамак зі свого тіла. Він підкорився. Вона вклалася у його легкий вигин. Дивлячись униз, він бачив її. Очі Сіони зоставалися розплющеними, але вони вже не бачили нічого довкола. Раптом вона здригнулася і почала тремтіти, як мале присмертне створіння. Він знав це переживання, та не міг змінити його найдрібнішої частки. У її свідомості не залишиться жодних внутрішніх предків, але вона нестиме крізь вічність чисті зображення, звуки й запахи. Там будуть машини-шукачі, запах крові та нутрощів, люди, які ховаються у своїх норах, розуміючи, що порятунку нема… а до них постійно підступає механічний рух, ближче, ближче й ближче… гучніше… гучніше!

Де б вона не шукала, всюди було так само. Порятунку немає ніде.

Він відчував, як згасає її життя. Змагайся з темрявою, Сіоно! Це та єдина річ, яку завжди робили всі Атріди. Змагалися за життя. А зараз вона змагалася не лише за своє життя, а й за чужі. Хоча він відчував затьмарення… страшний відплив життєвих сил. Вона глибше й глибше занурювалася в темряву, куди глибше, ніж будь-хто інший. Він почав ніжно колихати її, погойдуючи переднім сегментом. Чи подіяло колихання, чи тонка гаряча нитка рішучості, чи те й те разом. Після полудня її тіло здригнулося в чомусь, схожому на нормальний сон. Лише нечасті зітхання видавали відгомін видіння. Він лагідно її погойдував, перекочуючись із боку на бік.

Чи зможе вона повернутися з цих глибин? Він відчув її життєві реакції. Це його заспокоїло. Яка ж у ній сила!

Вона прокинулася надвечір, зненацька усвідомила довколишню тишу, ритм її дихання змінився. Розплющила очі. Глянула на нього, тоді викотилася з гамака й майже годину простояла, повернувшися до нього спиною та мовчки думаючи.

Монео зробив так само. Нова схема поведінки цих Атрідів. Дехто з попередніх виголошував йому промови. Інші задкували, спотикаючись і витріщаючись, змушували його рухатися слідом за ними, звиваючись і скрегочучи камінням. Дехто присідав навпочіпки й втуплювався в землю. Жоден із них не повертався спиною. Лето прийняв цей новий розвиток подій за обнадійливий знак.

— Ти починаєш здобувати уявлення про те, як широко розкинулася моя родина, — сказав він.

Сіона обернулася, її губи стислися в рівну лінію, але вона не глянула йому в очі. Він, однак, міг розгледіти, що дівчина приймає це усвідомлення, яке дуже мало хто міг поділяти з ним так, як поділяла вона: одинична множинність Лето робила його родиною все людство.

— Ви могли врятувати моїх друзів у лісі, — звинуватила вона його.

— Ти теж могла їх урятувати.

Вона зціпила кулаки, притисла їх до скронь, гнівно дивлячись на нього:

— Але ви все знали!

— Сіоно!

— Невже я мусила дізнатися про це так? — прошепотіла вона.

Він промовчав, змушуючи її саму відповісти на власне питання. Вона повинна сама розпізнати, що його первинна свідомість працює на фрименський лад і що хижак, подібно до страшних машин її апокаліптичного видіння, може рухатися за будь-якою істотою, яка зоставляє сліди.

— Золотий Шлях, — прошепотіла вона. — Я можу його відчути. — Тоді, дивлячись на нього: — Це так жорстоко!

— Виживання завжди жорстоке.

— Вони не могли сховатися, — прошепотіла вона. Тоді голосно: — Що ви зробили зі мною?

— Ти намагалася бути фрименською бунтівницею, — відповів він. — Фримени мали майже неймовірне вміння читати знаки в пустелі. Могли прочитати навіть легенькі сліди вітру на піску.

Він бачив у ній початки каяття, докорів сумління, спогади про мертвих товаришів, які пропливали в її свідомості. Говорив швидко, знаючи, що невдовзі надійде черга почуття провини, а тоді гніву на нього:

— Хіба ти мені б повірила, якби я просто привів тебе сюди й розповів?

Докори сумління накрили її з головою. Розтулила губи за маскою і судомно зітхнула.

— Ти ще не вижила в пустелі, — перестеріг він її.

Поступово її дрижання затихло. Фрименські інстинкти, які він змусив у ній працювати, подарували звичне заспокоєння.

— Я виживу, — сказала вона. Зустрілася з ним поглядом. — Ви читаєте нас по емоціях, чи не так?

— Вони — запалювачі думки, — відповів він. — Я можу розпізнати найменший поведінковий нюанс через його емоційне походження.

Бачив, що вона приймає свою наготу так само, як приймав її Монео: