Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

зі страхом і ненавистю. Це не мало особливого значення. Він дослідив їхнє майбутнє. Так, вона мала б вижити в його пустелі, бо її сліди лягали на пісок поруч із ним… але він не бачив її тіла над цими слідами. Однак одразу ж за прокладеною стежкою Лето розгледів раптовий отвір там, де раніше все було прихованим. Смертний крик Антеак відбився луною в його пророчій свідомості… і з’явився рій нападниць-Рибомовок!

«Наближається Малкі, — подумав він. — Ми зустрінемося знову, Малкі і я».

Лето розплющив зовнішні очі й побачив, що Сіона все ще на нього дивиться.

— Я досі вас ненавиджу! — сказала вона.

— Ти ненавидиш вимушену жорстокість хижака.

Вона промовила з їдким натхненням:

— Але я бачила дещо інше! Ви не можете простежити за моїми слідами!

— Саме тому ти мусиш розмножуватися і зберегти цю рису.

Він не встиг договорити, як пішов дощ. Раптове потемніння захмареного неба й злива впали на них одночасно. Хоча Лето й відчув відхилення погодного контролю, небезпека застала його зненацька. Він знав, що час від часу в Сар’єрі дощило, дощ швидко рідшав, а вода тим часом стікала й щезала. Кілька калюж висохне, коли повернеться сонце. Часто злива навіть не торкалася землі; це був примарний дощ, який випаровувався, тільки-но зіткнувшись із перегрітим повітряним шаром одразу ж над поверхнею пустелі, а тоді розсіювався на вітрі. Але цей дощ промочив його.

Сіона відкинула свій лицевий клапан і жадібно підняла обличчя, ловлячи водні потоки та навіть не помічаючи їхнього впливу на Лето.

Коли перші краплі вразили його, прорвавшись крізь прикриття з піщаної форелі, він застиг і згорнувся у болісний клубок. Різні потяги піщаної форелі та піщаного черва надали слову «біль» нового значення. Він відчував, що розірваний на шмаття. Піщана форель хотіла кинутися до води й поглинути її в капсули. Піщаний черв відчув смертне змочування. Звивисті цівки синього диму забили з кожного місця, де його торкнувся дощ. Внутрішні механізми його тіла почали витворювати справжню есенцію прянощів. Лето лежав у калюжах води, а над ним здіймався синій дим. Він звивався і стогнав.

Хмари пропливли. Минуло кілька хвилин, перш ніж Сіона помітила, що йому недобре.

— Що з вами?

Він не мав сил відповісти. Дощ перестав, але залишалася вода на каменях і в калюжах довкола нього й під ним. Тікати не було куди.

Сіона бачила, як синій дим звивається над кожним місцем, де його торкнулася вода.

— Це ж вода!

Праворуч здіймалося невелике підвищення поверхні, звідки вода стекла. Він болісно потягся туди, стогнучи при кожній новій калюжі. Коли дістався підвищення, там було майже сухо. Біль повільно відступив, і тоді він зрозумів, що Сіона стоїть просто перед ним. Вивчала його, прикриваючись удаваною турботою.

— Чому вода вам шкодить?

«Шкодить? Яке невідповідне слово!» Та годі було ухилитися від її питань. Тепер вона знала достатньо, щоб шукати відповіді. Цю відповідь можна знайти. Затинаючись, він пояснив зв’язок піщаної форелі та піщаного черва з водою. Вона мовчки його вислухала.

— Але волога, яку ви мені дали…

— Вона буферизована й замаскована прянощами.

— Чому ж ви ризикуєте тут без свого повозу?

— Не можна бути фрименом у Цитаделі чи на повозі.

Сіона кивнула.

Він бачив, що в її очах знову спалахнуло полум’я бунту. Не мусила почуватися винною чи залежною. Вона більше не могла уникнути віри в його Золотий Шлях, але яка різниця? Неможливо вибачити його жорстокі вчинки! Вона мала право його відкинути, відмовити в місці у своїй сім’ї. Він не був людиною, був геть не таким, як вона. І вона дізналася таємницю його згуби! Оточи його водою, знищ його пустелю, знерухом його в канаві агонії! Невже вона думала, що приховала від нього думки, коли відвернулася?

«І що я можу з цим зробити? — питав він себе. — Тепер вона мусить жити, а я тим часом мушу демонструвати ненасилля».

Тепер, коли він дещо знав про натуру Сіони, як же легко було здатися, сліпо зануритися у власні думки. Яка ж вона чарівлива, ця спокуса жити лише у своїх спогадах, але його дітям досі був потрібен черговий урок — урок на власному прикладі, щоб уникнути останньої загрози на Золотому Шляху.

«Яке болісне рішення!» Він відчув нову хвилю співчуття до Бене Ґессерит. Труднощі, що постали перед ним, були схожі на ті, які пережили вони, зіткнувшись із існуванням Муад’Діба. «Він був остаточною метою їхньої розплідної програми — його батько, — і вони теж не могли його врятувати».

«Крізь вилом пройдемо, або тілами…»[10] — подумав він і придушив криву посмішку, викликану власним лицедійством.

* * *

За умови достатньої кількості часу для зміни поколінь хижак викликає у своїй здобичі особливе пристосування заради виживання. Через циклічну операцію зворотного зв’язку це пристосування викликає також зміну хижака, який наново змінює здобич і так далі… Багато потужних сил діють так само. Серед них і релігії.

Викрадені журнали

— Владика наказав передати, що ваша донька жива.

Нейла промовила це послання Монео співучим голосом, дивлячись при цьому вниз, крізь письмовий стіл у кабінеті на його постать серед хаосу нотаток, документів і комунікаційних пристроїв.

Монео сильно стис разом долоні й опустив голову, втупившись у нарисовану надвечірнім сонцем видовжену тінь коштовного дерева його преспап’є.

Не дивлячись на кремезну Нейлу, що стояла перед ним із належною увагою, він спитав:

— Вони обоє повернулися до Цитаделі?

— Так.

Монео виглянув у вікно ліворуч від нього, насправді не помічаючи ні тонкої межової лінії темряви, що нависла над горизонтом Сар’єру, ні жадібного вітру, який збирав піщані зерна з кожної вершини дюни.

— Що зі справою, про яку ми розмовляли раніше? — спитав він.

— Усе готово.

— Дуже добре. — Він відпустив її помахом руки, але Нейла далі стояла перед ним. Монео здивовано придивився до неї, уперше, відколи вона ввійшла.

— Я мушу особисто брати участь у цьому, — вона ковтнула слину, — «весіллі»?

— Так наказав Владика Лето. Ти будеш там єдиною озброєною лазерострілом. Це честь.

Вона не рухалася, її погляд зосередився на чомусь над головою Монео.

— Так? — підігнав він її.

Велика, освітлена зверху щелепа Нейли конвульсивно здригнулася, і вона сказала:

— Він Бог, а я смертна.

Обернулася на місці та вийшла з кабінету.

На якусь мить Монео невпевнено завагався: що непокоїть