Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Грах простягнув наступний листок.

– Повернути все на свої місця можна, – сказав Ярослав, розшифрувавши написане. — Нічого складного в цьому немає, навіть дитина впорається. Але треба зачекати кілька днів. Для успіху на денному небі має явити своє обличчя біла сестра червоного місяця. За моїми розрахунками через три дні з'явиться. Проблема в іншому, тобі, якщо я все правильно зрозумів, знову доведеться померти, а тіло, в якому сидить справжній грах, поранити і сподіватися, що ніхто не поранить типа, що сидить у твоєму тілі. Загалом, потрібно виконати всі умови і все повернеться на свої місця. Якщо я, звісно, все правильно зрозумів. Але це хоч логічно.

Грах невиразно матюгнувся і шалено закивав.

— Так, я б теж ризикнув, — сказав Ярослав. — Але я не про те. Може, сказати твоїй родині, що ти ховаєшся тут у шкурі чудовиська? Мені Ладане та Кіого одразу повірять. А то мало що. Твій батько воює з типом, що сидить у твоєму тілі, йому дуже не подобаються ідіотські спроби болотяного чаклуна додати до рідного болота частину земель твого Будинку. Спроби, звичайно, досить веселі і найчастіше закінчуються банальними крадіжками, але мало що? Раптом випадково приб'є?

Сойно не погодився. Він затряс головою і спробував щось зобразити за допомогою пальців. Було схоже, що Ярослава посилають далеко та надовго.

– Ну й даремно, – сказав Ярослав. — Може хоч твоїй лучниці сказати?

— Гераха?! — чудовисько здивовано витріщилося на Ярослава. Навіть щелепа відвисла.

— Дуже складно здогадатися, — в'їдливо сказав Ярослав. — Кароока дівчина без натяку на магічні таланти народжує синьооку дитинку, з якої таланти так і пруть уже у двомісячному віці. Мовчить про тата дитинки, як партизанів на допиті, і дуже болісно реагує на спроби твого батька якось виділити її серед товарок. Думає, що дитину відберуть, чи що? Захотів, давно б відібрав, у хлопчику він душі не чає. Якби була його воля, посадив би дівчину під замок, щоб виховувала дитину і не займалася дурницями. Так не може. Все-таки донька друга.

— Гра?

— Ось тобі гра. У вас це з Кіого сімейне, ви обоє не помічаєте очевидних речей. Невже, тобі жодна зі служниць не встигла розповісти цю чудову історію? Мені аж троє розповіли, а я тут нещодавно. Може ви їх просто не слухаєте? Високородні, зараза, вам не до балаканини неосвічених жінок.

— Гра! — зажадав заявлену щиру історію грах.

— Гаразд, слухай, — вирішив поділитися здобутими відомостями Ярослав. — У світі, що зветься Радугою, жив собі голова Будинку Ної і була у нього єдина дочка, якій не пощастило з'явитися на світ без дару. Відсутність дару главу анітрохи не засмучувала, його доньку це надійно захищало від різних мисливців за потрібними генами та чужими Будинками. Спадкоємців чоловічої статі в нього було цілих шістнадцять, усі сини його братів і все було б добре, якби не одне але. Єдина дочка без дару, це добре, це надійний захист для Будинку, бо необдаровані нічого успадковувати не можуть, а от змиритися з тим, що й онуки теж вийдуть необдарованими, голова не захотів. Тому він без зайвих слів викинув з будинку невдачливого поета, що набивався в женихи, і почав шукати на звільнене місце гідну кандидатуру з повноцінним даром. Дочці поведінка батька не сподобалася, і вона втекла, прихопивши лук, пару амулетів та велику суму грошей. Батько, як розумна людина, в першу чергу відшукав поета, але дочки поряд не виявилося. Схоже він в якості жениха її теж не дуже приваблював, і втекла вона з принципу. Знайшлася ж розумниця і красуня через півроку в будинку старовинного друга, в якості найманої лучниці. Чому тато її звідти не забрав точно не знає ніхто. Але я думаю, вся річ у тому, що хазяйський син уже на той час поклав на дівчину око, а вона, як не дивно, заперечувати і чинити опір не стала. Єдине, що не врахували люблячі батьки, це те, що хазяйський син на найцікавішому місці візьме і помре. Отже, залишилися батьки з носом і тепер бояться турбувати дівчину з її пристрастю до побігів. Звідки цю історію знають служниці, без поняття. Підслухали, мабуть. Ось так ось.

Сойно сів на камінь і завмер з похмурим виглядом, чи дівчину згадав, чи на батька образився.

А Ярослав знову думав. Про драконів. Йому дуже хотілося накричати на когось із цього племені. Ще йому хотілося розповісти хоч комусь про нинішнє становище спадкоємця Будинку Загірських Озер, опинився в якому він завдяки милим виховним казочкам цих практично безсмертних рептилій. Але неможна. За умовами безглуздої гри, яку дракони сприймають як життя, неможна. Інакше все стане зовсім погано, перестане щастити, всім. І Сойно або остаточно помре, або навіки залишиться чудовиськом. На все потрібна згода, а цей ідіот не погоджується полегшити собі життя. Погодься він, і його батько наступного ж дня викурить з боліт чаклуна, візьме його в полон і буде оберігати, пестити і плекати. А зараз нічого неможна говорити. І так занадто мало шансів на щасливе закінчення цієї історії. Повчальні казки драконів ніколи добре не закінчуються для головних героїв і, якби Сойно сам малював зірки у колах для посилення своєї душі, Ярослав би йому допомагати не взявся. Не любив робити марну роботу.

— Гаразд, я, мабуть, піду, — сказав сумному чудовиську. — Займуся підготовкою. Постарайся ці три дні не потрапляти на очі людям. Вони тут нервові. Ще приб'ють ненароком. Трупи оживляти я не вмію.

Грах вказав на вихід із печери. Або не вказав. Може навіть послав, разом із порадами. Ярослав вирішив це питання не проясняти. Хлопець півтора року ходить у шкурі страшної мавпи, тут будь-який характер зіпсується. А він у нього й раніше був не цукор.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно