Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Отримавши все необхідне і вислухавши скарги Кіого на болото і комах, що там жили, Ярослав пішов у виділену йому кімнату. Ладане так і не з’явилась, мабуть, досі вивчає правила для благородних дівчат. Діжка з кімнати нікуди не поділася. Вода в ній була чиста, але холодна. Віян повірив у здатність Ярослава її гріти і почав ревно заощаджувати власні сили. Якби ще вода у ці здібності повірила. Іноді у Ярослава щось виходило. Іноді доводилося миритись з тим, що є. Знайти якийсь взаємозв'язок Ярослав не зміг. Найбільше підігрів води нагадував лотерею. Або пощастить, або ні.

— Виявляється, я не люблю середньовічні замки, — зробив разюче відкриття Ярослав. — Чи це вони мене не люблять? Добре, що мені тут не жити.

***

— Гей, Сойно, Сойно Ран! — натхненно кричав Ярослав. — Я знаю, що ти тут! Усі інші печери я вже перевірив!

У цій печері смерділо псиною, тож шанси знайти тут якусь тварину були. Жаль, що шахіш не погодився допомогти з пошуками. Начебто свою роботу він виконав, решта вже ваші проблеми. Та й від дрібного гризуна у боротьбі з величезним грахом користі мало.

Але найбільше проблем було від нав'язливих думок.

Ярослав надто багато думав. Думав, що помилився та прийняв свою фантазію про перенесення душ за дійсність. Думав, що Сойно за півторарічне перебування в шкурі чудовиська цілком зрісся з цією шкурою, або взагалі забув про своє буття в образі людини, тож відірве голову настирливому недоучку і вирушить досипати. Думав про зелені скелети та чорного дракона. А ще думав про те, що він знову не виспався, причому, не виспався через власну дурість, тому терпіння в нього замало, а злості на себе — надто багато. Звідси й сумніви.

— Е-ей, Сойно, ау!

— Хра! – сказали над головою. Тон був далекий від привітності.

Хлопець відскочив, врізався у стіну печери і підняв голову. Подумати тільки, він тільки-но мало не протаранив величезну мавпу, не помітивши її посеред проходу. Це ж треба. Маскування у цих жителів пагорбів, гордо названих горами, дай Бог кожному. Потрібно вміти при такій волохатості, а подекуди навіть пухнастості так з каменем зливатися.

— Велика особина, — оцінив ікласту мавпу Ярослав. — Хоча, людиною був би симпатичніший.

Особина моргнула і недовірливо подивилася на Ярослава.

— Я приніс папір та стило, — порадував мавпу Ярослав. — Думаю, писати тобі буде зручніше, ніж говорити, — ось так, головне впевненість та доброзичливість. Тварин ображати неможна, особливо таких великих. Розчаруєш його чимось, і він випадково голову відкусить. Потім, звісно, пошкодує, але буде пізно. — Твоє тіло, до речі, живе і здорове, гадить твоїй сім'ї в міру своїх сил. Цілителю дісталося, не дуже розумному. Він серед боліт ховається, у свій час намагався зібрати народне ополчення, але дурні швидко закінчилися і проект затих на найцікавішому місці.

– Хто? — цілком розбірливо запитав грах і продемонстрував колекцію ікол, що вселяв повагу.

Посміхається він?

— Я гість твоєї сестри, якщо ти про це. Ярославе Пархоменко, — про всяк випадок представився хлопець. — Вона мене на канікули запросила. А тіло забрав якийсь цілитель. Я поки що не уточнював хто саме. Якось забув. Не до нього було. Я взагалі дуже розсіяна особистість. Мені важливо було переконатися, що це справді ти. Інакше все інше втрачало сенс.

Грах щось невиразно сказав, чухаючи голову. Може, у нього блохи? Головне щоб вони на людей не переселялися.

— Ах, так, — схаменувся Ярослав.

Він дістав папір і найбільше стило, що зміг знайти у фортеці, і простягнув граху. Той незграбно взяв підношення, прилаштував листочки на камені і почав щось старанно виводити, тримаючи стило в кулаку. Пальці у грахів, схоже, не такі спритні, як здавалося Ярославові. Втім, голосові зв'язки та інше взагалі не пристосовані для будь-якої людської мови. На це і зовнішність натякає. Напевно, серед предків цих істот були і чужі, і хижаки, і кілька голлівудських зомбі, і хтось, до кого творці фільмів поки що не додумалися. Від мавп був хвіст, загальна волохатість та обриси тіла. Натомість від гірських тролів їм дісталися вуха-лопухи, які якось підозріло покрутило. Може, радіація винна? Її ніхто не скасовував у жодному зі світів. Чи це штучно виведений організм? Плід якогось не дуже вдалого експерименту? Або хворої уяви.

— Хра, — грах простягнув списаний листок і почав писати на наступному.

— Так, з каліграфією в тебе проблеми, — зауважив Ярослав, намагаючись розібратися в переплетенні рядків і літер. — Ні, я не божевільний. Так, сам здогадався. Мені деякий час не було чим зайнятися, і я читав драконові казки. Купу їх перечитав, твоя сестра іншої художньої літератури не знайшла. Ось і помітив одну дивність з далекосяжними висновками. Ці казки можна поділити на дві частини. Більшість у мене відразу почала асоціюватися із завданнями для квесту.

Грах відірвався від писанини і подивився на Ярослава.

— Не звертай уваги. Це я так, про своє. До тебе це слово не має відношення.

Грах кивнув і знову почав щось писати.

— Так от, про казки, — вирішив продовжити захоплюючу розповідь Ярослав. Давно хотілося з кимось поділитись. — Менша частина цих казок дуже схожа на не дуже оптимістичні розповіді про те, що трапляється з тими, хто ризикнув взяти участь у запропонованому квесті та скористатися отриманим призом. Казки драконячі, розумієш, а дракони нічого й нікому просто так не дають. А якщо дають, то із прицілом на майбутнє чи намагаючись виправити помилки минулого. Загалом, не має значення. Ти не відволікайся, пиши. Казкові призи мають одну особливість. Цікаву таку. Ти ризикуєш отримати зовсім не те, на що розраховуєш. Адже дракони ніколи не брешуть. Якщо сказано, що один дух повернеться в мертве тіло, другий у поранене, а третій у непотрібне на відстані три кілометри навкруги, то так воно і буде. Адже вони не кажуть, що тіла будуть ті, про які думає заклинач-самоучка. А щодо того, що якісь частини погодяться відокремитися і стати частиною чужої душі… Можливо, це просто художнє перебільшення, або дракони в ці слова вклали зовсім інший зміст, до якого не дано додуматися людям. Або це пастка для дурнів. Розумний, мовляв, зрозуміє, що так не буває. Душі, на мою думку, не діляться зовсім. Хіба що в драконів. Не думаю, що цілитель розраховував поселити тебе в граха. Може, він до цього навіть не додумався. А якщо додумався, то в день, коли тебе вбили, вішали пораненого злочинця, запхати тебе в нього тіло було б простіше та надійніше. Ще йому дуже пощастило, що в радіусі трьох кілометрів не було не похованого трупа тижневої давності. Якщо вірити одній з казок, підселити свій дух у несвіжий труп дуже неприємна річ. Та й у свіжий неприємно. Якщо не встигнеш оживити тіло за не дуже довгий час, мозок встигає незворотно зруйнуватися, з усіма наслідками. Тобі пощастило, що попався цілитель, який знає свою справу, твоє тіло він оживив якісно.