Макс Дикий - Я знайду тебе, Макс Дикий

64. Аліна. Не розвертайся і викликай поліцію...

64. Аліна

Коли ми заходимо на подвір’я, то бачимо великий темний будинок, поряд якісь господарські споруди. Все виглядає досить добротним і  доглянутим, зовсім не таким, як на дачі нашого попереднього “об’єкта”. 

 — Підемо зразу до будинку? — пошепки запитую я в Макса. 

— Так, давай почнемо звідти, — киває він і йде до будинку.

Він смикає ручку, але там зачинено. 

— Давай обійдемо будинок, може, там є задній хід, зазвичай замки на них не дуже круті. Або можливо десь є прочинене вікно, — каже Макс.

Ми обходимо навколо будинку, других дверей ніде не бачимо, але одне з вікон і справді нещільно зачинене. 

— Давай залізу туди і відкрию тобі двері зсередини, йди до входу, — пропонує план дій Макс.

Я киваю і йду до дверей. Увесь час озираюся, один раз ледве стримуюся, щоб не закричати, коли щось торкається мого плеча. Але то всього лиш гілка дерева, що нависла низько над будинком…

Вже за мить чую легке клацання, і двері відчиняються. Бачу Макса, який стоїть на порозі. 

— Що там? — тихо запитую. 

— Ну, я не встиг все переглянути, йшов сюди, щоб тобі відчинити, — каже Макс. — Але взагалі тут дуже тихо. Та в будь-якому разі, зараз маємо детально дослідити будинок, а потім, якщо нічого не знайдемо, підемо на територію. 

— Так, ходімо… Камери тут є? Чи, мабуть, ми їх все одно не побачимо, якщо й є….

— Якби було більше часу, можна було б пошукати, але в пріоритеті у нас пошук людей, чи не так? — перепитує Макс.

Ми обходимо будинок, увімкнувши ліхтарики на мобільних, зазираємо в усі кімнати, але ніде не бачимо жодного сліду перебування людей. Невже маніяк ховає їх в зовсім іншому місці? А раптом він зовсім не наш маніяк, і ми помилилися? 

 — Що тепер? — з розчаруванням запитую я, коли ми опиняємося в останній кімнаті, яка виявляється комірчиною, забитою різним хламом. 

— Логічно, що в основному будинку нічого нема, — каже Макс. — Це для безпеки, якщо хтось зазирне сюди, наприклад, крадії. Давай подивимось територію та сарай, я бачив його там, на задньому дворі.

 — Так, ходімо… А як ми зачинимо будинок? Адже він може здогадатися, що тут хтось був…

— Ніяк. Якщо він маньяк, ми дізнаємось про це зараз, і тоді вже будемо викликати Машу, — Макс знизує плечима. — Далі копи розберуться.

 — Тоді ходімо швидше, поки він не повернувся…

— Так, ходімо…

Коли ми виходимо до подвір’я і прямуємо в бік сараю, Макс раптом зупиняється і починає освітлювати ліхтариком землю у місці, що схоже на клумбу, але на ній нічого не росте. 

— Здається, тут нещодавно копали, — каже він. — Не бачиш поруч лопати? Присвіти.

Я присвічую ліхтариком і дійсно бачу лопату, притулену до дерева.

— Ось, — подаю її Максу. 

Макс бере лопату і починає дуже обережно і повільно відкидати землю.

— Аліно, думаю, тобі краще не дивитись сюди, — попереджає він. — Бо якщо тут те, що я думаю, то… — він затинається. 

— Але тобі потрібно присвічувати, — кажу я. Відчуваю, що в мене цокотять зуби, хоч надворі і не холодно. 

— Повернись спиною до мене, а ліхтар направляй за спину. Дивитись забороняю, — повторює Макс.

Я зітхаю і відвертаюсь.

— Що там? — запитую, коли чую, що він перестає копати. — Ти щось знайшов?  

— Не розвертайся, Аліно, — каже він пониклим голосом. — І викликай поліцію.

Незважаючи на його слова, я швидко повертаю голову і бачу серед розритої землі щось біле. Здається, це людська рука…

Від хвилювання я впускаю телефон. Розумію, що треба дзвонити в поліцію, але продовжую стояти непорушно і дивитися туди. 

 — Максе, такий самий браслет був у моєї сестри, — кажу я, не впізнаючи свого голосу. 

— Аліно, — Макс підійшов до мене і обійняв. — Чорт, я знав, що тобі краще не йти сюди…

— Треба викликати поліцію, — опам’яталася я. — Де мій телефон? Він був десь тут…

Я присідаю навпочіпки і починаю шукати телефон, і раптом, піднявши голову, бачу навпроти нас якусь темну фігуру. 

Хочу закричати, але голос кудись зник. Такі відчуття, як буває уві сні, коли сниться жахіття… 

— Ну нарешті ви попались, — чую я чоловічий голос. — Живо лягайте на землю, інакше вбʼю прямо зараз…

***

Ось і чергова глава, практично, кульмінація. 

Буду вдячний, якщо підпишетесь на мою сторінку, також запрошую до новинки "Я візьму тебе" 

Анотація до книги "Я візьму тебе"

Евеліна: "Мій брат - власник престижних розважальних закладів, і я хотіла б теж займатися бізнесом. Але мене вважають дурненькою блондинкою, яка ні на що не здатна. Брат приставляє до мене охоронця, до якого я спершу ставлюся зневажливо. Але з часом мої почуття до Дена стають зовсім іншими. Та, здається, він приховує щось від мене..."

Ден: "Моя сестра зникла безвісти після того, як влаштувалась на роботу в один із клубів місцевого олігарха. Мої колеги поліцейські забили на цю справу, тож мені доводиться брати все в свої руки. Я влаштовуюсь до цього олігарха простим охоронцем в надії знайти на нього компромат і взяти його на гарячому, а замість того поневолі закохуюсь в його сестру, яку необачно врятував..."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍