Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— То знайдіть цього буремного юнака й переконайтеся в цьому. У всьому, що вас цікавить. А при нагоді й поверніть. Усі блукальці приходять на пристань, проте вони повинні в певний момент повернутись, інакше сягнуть такої точки, від якої вже нема шляху назад.

— Ох. Я розумію. Але є ще… ще один юнак. — Думка про Дарріна різонула тепер гірким соромом. — І я не можу кинути його.

— Звичайно, кидати людей — це взагалі погана річ. Вони можуть упасти й забитись.

Гессі не стримала усмішки:

— А ви таки кумедний.

— Розважаюсь і розважаю тебе.

— Я рада, що вас зустріла. У мене вдома стільки смутку тепер. Знаєте, це ж правда. Те, що щастя для одного, для іншого може стати горем.

— То спробуйте всі варіанти. Єдине, що ви можете, Гестіє Амаліє, чарівна богине домашнього вогнища, — це спробувати й дізнатися, що для вас щастя, а що горе. Саме для вас.

— Як гадаєте, камера запрацює, якщо я зрозумію це?

— О, я думаю, що ця камера ще служитиме вам дуже довго. Врешті, тільки для цього вона й створена… Але — це лише один із варіантів розвитку цієї історії. І було б помилкою сказати вам щось одне, ніби непорушну та незмінну істину, коли є стільки доріг уперед.

— Тоді маю до вас прохання. Передайте від мене вітання Аїденові. Якщо ви побачите його. Я не знаю ваших правил, не знаю майже нічого про те місце, де він тепер. Проте мій брат чудовий і дорогий мені, і я хочу, щоб він знав…

— Він знає, Гестіє Амаліє, знає. Він радий, що його сестра бачить більше.

— Хах. Знаєте, що про мене кажуть? Дивна дівчинка. Дивна-дивна. Бо вірить у те, що світ наповнений магією.

— Не дівчинка, Гестіє, а дівчина. Чарівна юна дівчина. Минуло багато часу з моменту нашої першої зустрічі, і ви стали просто красунею.

— То ви ще мою сестру Генріку не бачили.

— Ну так, сестра Генріка — це трохи інше.

— Вона видужає?

Історик відірвав погляд од води й поклав обидві руки на плечі Гессі.

— Гестіє Амаліє, — голос його втратив запал і радість, — я полегшу вашу ношу тільки однією заувагою. Чи виживе ваша сестра, від вас уже ні краплі не залежить.

За кілька днів по зустрічі з істориком Гессі домовилася, що після занять допомагатиме в книгарні і це буде її тимчасовою роботою. Батечко і матінка, звичайно, не втішилися, та вона вирішила не змінювати своїх планів.

— Батьки вельми здивувались, коли ти запропонувала це, — як завжди делікатно повідомив Даррін.

— Ну звичайно. Де це бачено, щоби пристойна панянка працювала? — відповіла Гессі, перекривлюючи матір.

— Спізнились вони. Років п’ятдесят тому це задавалось би, звичайно, дивним. Але тепер не бачу в цьому нічого надзвичайного. Коли Олейн закінчить університет, вона хоче викладати.

— Ого. — Гессі здивувалась. — Таки вона цікавіша, ніж я думала.

— Так. Думаю, ви з нею ще зможете ліпше познайомитись.

— Ти не шкодуєш, що то — не ти? — спитала дівчина раптом, пригадуючи ту давню розмову, в котрій Даррін розповів, що насправді симпатія колись горіла між ним і донькою Тавішів.

Юнак звів брови.

— Гестіє Амаліє, які це питання ви ставите своєму керівникові? Ану розкладіть книжки з ось цього пакунка на третю поличку знизу! — Він суворо кивнув у бік шафи.

— Ви мій керівник лише в стінах книгарні! — нагадала Гессі, проте поспішила виконувати доручення. Їй подобалось перебувати в оточенні книжок, торкатись шорстких або гладеньких палітурок і відчувати під кожною з них іншу, особливу історію.

— Доброго дня! — Голос Доанни злився зі звуком дзвоника, котрий висів над входом.

— Панно Масоллі! — Даррін метнувся до дверей першим. — Рано ви сьогодні!

— Вітаю, пане Олліш, привіт, Гестіє Амаліє. — Доанна почергово кивнула їм обом і пробігла пальчиками по обкладинках книжок на найближчому стенді. — Ви, мабуть, знаєте, чому я прийшла?

Даррін черкнув рукою по кучерях. Ті неслухняно випорснули поміж його пальців.

— Так, але батько казав, що посилку затримали. Сніг на дорогах і все таке. Я сповіщу вас, коли будуть новини.

— О, буду вдячна.

— А ви про що? — втрутилась Гессі з цікавістю.

Доанна тепло всміхнулась до неї.

— Гесті, ти не повіриш, але я захопилась старовинними фантастичними історіями! І пан Олліш доброзичливо погодився мені допомогти й замовити рідкісні книжки на цю тему, які їм удалось розшукати. Щоправда, деякі їдуть аж із півдня Ітеллі, тому чекати дещо довго.

— О, справді… А як ви про них дізнались? Ми в коледжі нічого такого не вивчаємо, хоча шкода. Я би радо почитала якусь фантазію!

Обличчя Доанни освітилось усмішкою:

— Це все мій брат Поль. Він розповідав про вельми незвичайні речі. І я думаю, що зможу йому трохи допомогти у справах, якщо знатиму більше.

Гессі пригадала його добру усмішку і відчуття спокою та певності, котрим брат Доанни її обдаровував. І ще вона відчула легкий сум, що він жодного разу не писав після літньої зустрічі в Анадалі.

— Що ж, пане Олліш, чекатиму новин. — Доанна плавно повернулась до дверей і зачепила шаллю корінець книжки на полиці. Книжка випала й розгорнулась десь посередині.

Даррін підхопив її, проте Доанна поклала руку поверх його долоні:

— Заждіть-но.

Вона з інтересом пробігла сторінку поглядом, і в кутиках її вуст заграла усмішка.

— Он як.

— Що там? — Даррін теж схилився над книжкою і врізався в чоло Доанни, котра різко сіпнулась назад.

— Нічого, — сказала вона, знову поправляючи шаль й анітрохи не поморщившись від удару. — Випала поезія. Знаєте цю гру — поворожити на поезії, розгортаючи на випадковій сторінці