Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:
— Хто такий Аїден?
* * *Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.
Туман ще затуляв сонце, хоча день, здавалося, буде погожим. Хвилі ритмічно котилися. Річка заспокоювала, як і море, гори та всі ті речі, котрі існують так довго, що здаються вічними. Здається, на їхньому тлі все не таке вже й вагоме.
— Я втратила вміння робити людей щасливими, — шепнула Гессі до води, спираючись на міст.
— Але ж ти все одно любитимеш їх, — відповів голос, і на мить дівчина затамувала дух з несподіванки.
Наступної миті вона зиркнула через плече, сподіваючись, що це блакитноокий. Що він повернувся. Що він її врятує, як у чарівній історії, і…
Проте то виявився не він.
— Ти все одно любитимеш їх. І цього досить.
Червоно-зелена шийна хустка тріпотіла від вітру.
Гессі запаморочилось у голові, і вона відступила назад.
— Ну-ну, спокійніше, панно. — Історик притримав її за руку. — Вода сьогодні бадьорить, але я не певен, що аж так, щоб ви захотіли скупатись.
* * *— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.
— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.
— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.
— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?
Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.
— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.
— Камеру не можна зламати.
Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.
— Тоді зламалась я.
— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.
— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.
— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.
— Не розумію вас.
— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.
— На проспекті Королів?
— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!
— Мабуть. Давні правителі і все таке.
— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.
— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.
— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?
Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.
— Не знаю. Вичерпалось.
— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!
Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:
— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.
— Ага. Що ж, це так. Але попрошу вас озвучити ту, іншу, першу думку, котра так красиво освітила ваше обличчя.
— А звідки вам відомо про іншу думку?
— Вважайте, що мені відомо все.
Гессі прийняла це правило гри і звела брову.
— Тоді вам відомо, про що я подумала. І також відомо, де він.
— Можливо.
— Блакитноокий, — уточнила вона, спідлоба зиркаючи на Історика на випадок, якщо йому таки не все відомо.
— Під якими іменами я його тільки не знав!
— І ви мені скажете?
— І що ж це тоді буде?
— Допомога.
— Вам не потрібна допомога. Тільки трохи вітру у вітрила.
— Думаю, я кохаю Полі, — сказала Гессі тихо і спокійно, анітрохи не сумніваючись у тому, щоб озвучити це саме незнайомцеві, котрий подарував їй камеру. — Але не знаю точно, чи Полі і блакитноокий — одна й та сама особа. А ще я прогнала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець», після закриття браузера.