Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

ціну, а в нього, Мартіна, пішло на це кілька важких марних років. Журнали справді були такі, як казав Брісенден, навіть гірші. Але всьому кінець,- утішав себе Мартін. Він хотів видобутись до зір, а потрапив у гниле багнисько.

Усе частіше ввижалося йому Таїті - чисте, лагідне Таїті. А то ще - низовини Паумоту або пагорби Маркізьких островів. 57 Незрідка він бачив самого себе на торговельній шхуні чи на маленькому катері, як на світанні з рифів коло Папіїті він вибирається в тривалу подорож уздовж перлових обмілин до Нукагіви й бухти Тайога, де, він знає, Тамарі на честь його заколе кабана, а розквітчані дочки Тамарі схоплять гостя за руки й під спів та сміх і його уквітчають. Південні моря кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно він на цей клич відгукнеться.

А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої мандрівки країною знань. Одержавши від «Парфенону» чек на триста п’ятдесят доларів, Мартін передав їх місцевому адвокатові, що мав повноваження від Брісенденової рідні, і зі свого боку лишив йому розписку в тому, що винен Брісенденові сто доларів.

Незабаром Мартін перестав відвідувати японські ресторани. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Але воно повернулося запізно. Без усякого хвилювання розкрив Мартін тоненького листа від редакції «Тисячоліття» і вийняв звідти чек на триста доларів - гонорар за «Пригоду». Усіх боргів разом з лихварськими відсотками в Мартіна було менше, як на сто доларів. І коли він розплатився з усіма кредиторами і віддав сто доларів, що завинив Брісенденові, в кишені у нього лишилася ще понад сотня доларів. Він замовив собі гарний костюм і почав харчуватися в найкращих кав’ярнях міста. Ночував він ще у кімнатчині Марії, але його нове вбрання справило на довколишню дітлашню належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та з-поза парканів «волоцюга» й «лобур».

Його гавайське оповідання «Вікі-Вікі» купив «Ворренів місячник» за двісті п’ятдесят доларів. «Північний огляд» прийняв його статтю «Колиска краси», а «Мекінтошів часопис» - присвячений Мерієн вірш «Ворожка». У редакторів і рецензентів скінчилися літні вакації, і з рукописами вправлялися тепер швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все, так уперто браковане впродовж двох років, тепер негайно приймається. Адже ж його справжні твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й ті декотрі, хто Мартіна знав, уважали його за запеклого соціаліста. Тож нічим не можна було пояснити цього раптового успіху. Це був просто жарт фортуни.

Після того, як від «Ганьби сонця» відмовилися чимало журналів, Мартін послухався Брісенденової поради й почав пропонувати статтю видавництвам. Після кількох невдач її нарешті прийняло одне видавництво - «Сінглетрі, Дарнлі і спілка». Коли Мартін попросив авансу в рахунок гонорару, йому відповіли, що це в них не заведено, що такого роду видання рідко виплачуються і що його книжки навряд чи пощастить продати більше тисячі примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить на такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і авторові сплачуватиме п’ятнадцять відсотків, він одержить усього сто п’ятдесят доларів. І тут-таки вирішив, що в разі коли знов почне писати, то лише белетристику. «Пригода», вчетверо коротша за «Ганьбу сонця», принесла йому гонорар удвоє більший. Тобто оте колись прочитане газетне оголошення таки було правдиве. Першорядні журнали справді платили одразу ж після схвалення, і то добре платили. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як от «Тисячоліття». І купували вони саме гарні речі, бо ось же купили його твір. На цю останню думку обличчя Мартінові усміхнулося.

Він запропонував видавництву «Сінглетрі, Дарнлі і спілка», що відступиться своїх авторських прав на «Ганьбу сонця» за сто доларів наперед, але вони не хотіли ризикувати. А втім, він великої потреби в грошах не відчував, бо одержав гонорар ще за деякі оповідання. Він навіть відкрив рахунок у банку, де поклав кількасот доларів, не маючи боргів ані цента. «Запізнілий», забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві Мередіт-Лауел. Мартін не забув про ті п’ять доларів, що колись дала йому Гертруда, ані про свого обіцянку повернути їй у сто раз більше. Він попросив видавництво вислати йому аванс у п’ятсот доларів і, як це не дивно, через кілька днів разом з договором дістав і чек.

Він розміняв його на п’ятидоларові золоті монети й зателефонував сестрі, що хоче її бачити.

Гертруда прийшла до нього, засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона захопила з собою ті останні кілька доларів, що мала, а бувши певна, що з Мартіном трапилось якесь нещастя, одразу кинулася з плачем братові на шию і мовчки сунула йому в руку принесені гроші.

- Я б і сам прийшов,- сказав Мартін,- та не хотів заводитися з Хігінботемом. А без цього б не обійшлося.

- Нічого, він з часом заспокоїться,- запевнила брата Гертруда, силкуючись відгадати, що з ним скоїлося.- Тільки ти спершу знайди собі роботу та устаткуйся. Бернард любить, коли людина живе з чесної праці. Ота писанина в газетах дуже розсердила його. Я ще ніколи не бачила, щоб він так шаленів.

- Роботи я не збираюся шукати,- посміхаючись, сказав Мартін.- Так ти йому й передай. Я можу обійтись і без роботи, а оце тобі й доказ.

І з його рук полився їй у поділ дзвінкий блискучий потік золотих монет.

- Пам’ятаєш, ти дала мені п’ятірку, коли я не мав і п’яти центів на трамвай? От вони з дев’яноста дев’ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.

Якщо Гертруда, вже йдучи до Мартіна, була налякана, то тепер її узяв панічний жах. Цей жах не полишав місця на сумніви. Це була не підозра, а певність. Вона вражено дивилась на брата, а обтяжені її коліна трусилися під золотими кружечками, неначе вони пекли її.

- Це все твоє,- засміявся Мартін.

Гертруда розридалася.

- Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! - бурмотіла вона.

Хвилину він непорозуміло дивився на неї, потім ураз догадався, чом вона так розхвилювалася, і показав їй листа від видавництва, одержаного разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті запитала:

- Так, отже, ти здобув ці гроші чесним шляхом?

- Ще чеснішим, аніж коли