Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

рахунку залишалося дві тисячі доларів, які він перевів з рахунку Дікі й заощадив з його щомісячних доходів, та він не наважувався потягнути з його рахунку ще трохи грошей. У нього виникало бажання забрати всі гроші Дікі, але ризик був занадто великий. Йому страшенно набридли одноманітні тижні у Венеції, коли кожен день укотре підтверджував, що йому нічого не загрожувало, і вкотре нагадував, яким нудним було його життя. Роверіні більше не писав. Альвін Мак-Каррон повернувся до Америки (а перед тим ще раз, просто так, зателефонував йому з Рима), і Том припустив, що вони з містером Ґрінліфом вирішили, що Дікі або помер, або десь з власної волі переховується, тож немає сенсу продовжувати його пошуки. Газети теж припинили публікувати статті про Дікі, бо вже не мали що писати. Він ледь не з’їхав з глузду від порожнечі й невизначеності, які заполонили його життя, тому й вирішив поїхати до Мюнхена. Коли він повернувся до Венеції, аби спакувати валізи й замкнути дім, він знову засмутився: він збирався відвідати Грецію, ті легендарні античні острови в ролі маленького, сором’язливого, непоказного Тома Ріплі з жалюгідними двома тисячами доларів на рахунку, і йому щоразу доведеться гарненько подумати, перш ніж витратити їх, скажімо, на книжку про грецьке мистецтво. Ні, це нікуди не годиться!

Ще у Венеції він вирішив, що подорож до Греції стане епічною. Він насолоджуватиметься краєвидами цих міфічних островів як сильна та смілива людина, що вдихає життя на повні груди, він більше не буде лякливим нікчемою з Бостона. Навіть якщо в Піреї він потрапить прямісінько в руки поліції, ніхто не зможе відняти в нього тих днів, коли він, стоячи на носі корабля, розсікатиме забарвлену призахідним сонцем криваво-червону воду, наче Ясон чи Одіссей, які вертали до рідних берегів. За три дні до свого від’їзду Том надіслав листа містеру Ґрінліфу. Ймовірно, він отримає його не раніше, ніж за чотири або п’ять днів, тому не зможе затримати його у Венеції своєю телеграмою. Том аж ніяк не хотів проґавити свій корабель. Тим паче, таке нібито байдуже ставлення, коли зо два тижні, доки він дістанеться Греції, ніхто не зможе з ним зв’язатися, мало б показати, що йому нема діла до тих грошей. Жоден заповіт не міг скасувати його невеличкої мандрівки.

За два дні до відплиття Том навідався на чашечку чаю до графині Тіті делла Латти-Каччаґуерри, з якою він познайомився того дня, коли вперше вирушив на пошуки будинку. Служниця провела його до вітальні, і Тіті привітала його словами, яких він не чув уже кілька тижнів:

— Ох, вітаю, Томасо! Ви бачили сьогоднішні газети? Знайшлися валізи Дікі! І його малюнки! Тутечки, у Венеції, у відділенні «Американ Експресс»! — Її золоті сережки тріпотіли від хвилювання.

— Що? — Том не бачив газет. Він був занадто заклопотаний пакуванням своїх речей.

— Прочитайте! Ось тут! Він віддав їх на зберігання в лютому! Їх надіслали сюди з Неаполя. Може, він зараз у Венеції!

Том запхав носа до газети. Виявляється, мотузка, якою були стягнуті картини, розв’язалася, і службовець, який взявся її перев’язувати, ненароком побачив на полотнах підпис «Р. Ґрінліф». У Тома затремтіли руки, і, щоб трохи заспокоїтись, він міцно вхопився за краї газети. У статті писали, що зараз поліція ретельно оглядає всі речі, шукаючи відбитки пальців.

— Може, він живий! — вигукнула Тіті.

— Не думаю… Це зовсім не означає, що він живий. Може, він відправив ці валізи, а тоді його вбили або він наклав на себе руки. До того ж ці речі зберігалися під іншим іменем… Фаншоу… — Раптом у нього виникло відчуття, що графиню, яка нерухомо сиділа на канапі, приголомшила його знервованість, тож він миттю опанував себе і якомога спокійніше сказав:

— Хіба ви не бачите? Поліція шукає відбитки пальців. Навіщо б вони це робили, якби були точно впевнені в тому, що Дікі сам надіслав ті валізи? Та й з якого дива він зберігав би їх під чужим іменем, якщо мав намір сам їх забрати? Там навіть є його паспорт. Серед речей є його паспорт.

— А може, він сам ховається під іменем того Фаншоу? Ох, любий Томасо, вам не зашкодить трохи чаю! — Тіті підвелась. — Джустіно! Il te, per piacere, subtissimo[96]!

Том безсило відкинувся на спинку канапи, досі стискаючи в руках газету. А як же той вузол на щиколотках Дікі? Невже йому знову не пощастить і він теж розв’яжеться, саме зараз?

— Ох, любий, ви такий песиміст, — сказала Тіті й поклала руку йому на коліно. — Це ж добрі новини! Припустимо, що відбитки пальців належать йому. Хіба ж це не чудово? А що, як завтра, прогулюючись якоюсь венеційською вуличкою, ви зненацька зіштовхнетеся з Дікі Ґрінліфом, також відомим як синьйор Фаншоу? — Вона залилась своїм приємним дзвінким сміхом, який був для неї таким же природним, як дихання.

— Тут написано, що у валізах знайшли все: приладдя для гоління, зубну щітку, взуття, верхній одяг, усі його речі, — озвався Том, намагаючись видати свій страх за пригнічення. — Йому б знадобилися усі ці речі, якби він був живий. Напевне, убивця забрав усі його пожитки й відніс до «Американ Експресс», бо це найлегший спосіб їх здихатися.

Його слова закрили рота навіть такій балакунці, як Тіті. Помовчавши, вона сказала:

— Може, не варто так засмучуватися, доки ми не дізналися, кому насправді належать відбитки пальців? Тим паче, що завтра ви вирушаєте в таку приємну мандрівку. Ось і чай!

Не завтра, а післязавтра, подумав Том. Достатньо часу, щоб Роверіні зміг отримати його відбитки пальців і порівняти їх із