Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

тими, які знайдуть на картинах і валізах. Він спробував пригадати всі рівні поверхні, на яких могли зберегтися його відбитки. Таких було небагато, за винятком хіба приладдя для гоління, але, якщо добре постараються, то навіть з фрагментів зможуть скласти добрий десяток підходящих відбитків. Його втішило хіба те, що поліція досі не взяла його відбитків пальців і, може, навіть не візьме, зважаючи на те, що йому не висунули жодних підозр. А що, як вони мають відбитки пальців Дікі? Хтозна, може, містер Ґрінліф уже надіслав їм зразки з Америки? Відбитки пальців Дікі могли бути де завгодно: на його речах в Америці, в будинку в Монджибелло…

— Томасо! Візьміть ваш чай! — сказала Тіті, знову торкнувшись його коліна.

— Дякую.

— Подивимося, що буде далі. Принаймні це ще один крок до з’ясування, що з ним трапилося насправді. Утім, якщо ця тема вас так засмучує, поговорімо про щось інше! Куди ви поїдете після Греції?

Він спробував повернутися думками до своєї мандрівки. Греція здавалась йому золотою, вона виблискувала обладунками стародавніх воїнів, її осявало сонячне світло. Він уявляв незворушні обличчя каріатид, що підпирали собою Ерехтейон[97]. Він не хотів їхати до Греції, коли над ним нависала загроза бути викритим через кляті відбитки пальців. Це так принизливо! Він почуватиметься нікчемнішим за найогиднішого пацюка з афінської канави, нікчемнішим за найбруднішого жебрака, який простягатиме в нього милостиню на вулицях Салонік. Том закрив обличчя руками та схлипнув. Мрія про Грецію луснула, як золота повітряна кулька.

Тіті міцно обійняла його за плечі своєю пухкою рукою.

— Томасо, не засмучуйтесь! Ми ще нічого не знаємо напевне!

— Невже не бачите, що це поганий знак? — понуро відказав Том. — Невже ви цього не бачите?

30

Найгіршим знаком було те, що лейтенант Роверіні, який до того надсилав йому такі приязні та детальні повідомлення про всі новини у справі Дікі, не написав йому жодного слова про знайдені у Венеції валізи й малюнки Дікі. Том усю ніч не склепив очей, а потім цілий день метався будинком, залагоджуючи перед поїздкою усі дрібні справи. Він заплатив Анні та Уґо, розрахувався з крамарями. Він чекав, що будь-якої миті на його порозі з’явиться поліція. Ще кілька днів тому його життя було розміреним і спокійним, а тепер ці страхи просто зводили його з розуму. Він не міг ні їсти, ні спати. Він не міг всидіти на одному місці. Та ще й ці співчутливі погляди Анни та Уґо й постійні дзвінки його знайомих, які не давали йому спокою своїми запитаннями. Усі хотіли знати його думку про знайдені валізи. Це було нестерпно. А вся іронія полягала в тому, що він міг поводитись як завгодно: міг бути засмученим, роздратованим, пригніченим — все одно ніхто нічого не запідозрить. Вони вважали його реакцію цілком нормальною, адже хтозна, може, Дікі справді вбили. Не даремно у валізах знайшли всі його речі, навіть бритву та гребінець.

Не менш загрозливою для нього була та затія із заповітом. Не сьогодні-завтра містер Ґрінліф отримає листа, а до того часу в поліції можуть визначити, що відбитки пальців на валізах не належать Дікі. Вони навіть можуть перехопити «Елладу», щоб узяти його відбитки пальців, а якщо дізнаються, що заповіт теж підроблено, не зносити йому голови. І миттю розкриються два убивства, можна навіть не сумніватись.

Піднімаючись на палубу «Еллади», Том почувався ходячою примарою. Виснажений від безсоння, він майже нічого не їв, тримався за рахунок кави й нервового напруження. Він хотів запитати, чи є на кораблі радіозв’язок із берегом, але передумав. Звісно ж, є, адже він був на чималому трипалубному судні, яке перевозило сорок вісім пасажирів. Він упав на ліжко, щойно стюард заніс до каюти його валізи. Він лежав обличчям на подушці, підібгавши під себе одну руку, і навіть не мав сили обернутися на інший бік. Коли він прокинувся, корабель уже рухався, і рухався стрімко, легенько похитуючись на хвилях у тому приємному ритмі, який свідчив про неабияку потужність та обіцяв тривалий безперешкодний рух уперед. Йому покращало, от тільки права рука, на якій він лежав, затерпла й безвільно теліпалася, тому, поки йшов коридором, мусив притримувати її іншою рукою. Годинник показував чверть на десяту, і на палубі було темно, хоч в око стрель.

Ліворуч удалині виднілася якась земля — напевне, шматок Югославії — і кілька розмитих світляних цяток. І більше нічого, тільки чорне море й чорне небо, таке чорне, що навіть не розгледіти обрію, ніби вони пливли назустріч чорному екрану, от тільки з надр тієї темної безодні виривався вітер і дмухав йому в обличчя. На палубі нікого не було. Усі були внизу, либонь, вечеряли, подумав Том. Йому подобалось бути самому. Рука потихеньку оживала. Він ухопився за поручні в тому місці, де вони утворювали дугу, і вдихнув на повні груди. У ньому підіймалася якась відчайдушна хоробрість. Може, саме цієї миті диспетчер у радіорубці отримував повідомлення про арешт Тома Ріплі? Він стоятиме так само відважно, як стоїть зараз. А може, кинеться за борт, що коштуватиме йому неабиякої сміливості, і врятується? Хтозна. Слабкі сигнали з радіорубки вчувалися навіть на палубі. Біп-біп-біп… Він не боявся. Будь що буде. Саме так він і хотів пливти до Греції. Вдивлятися в неозорі простори темного моря і нічого не боятися — нічим не гірше, ніж споглядати, як на обрії вигулькують обриси таких омріяних грецьких островів. У легких червневих сутінках його уява малювала невеликі острівці, всипані будинками пагорби Афін, білі колони Акрополя.