Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

з’ясувалося, що він звідси родом, Костик, то що ж це все-таки за місто, він же казав?.. Так і не пригадавши, Богдан нахилився до віконечка каси. Повільно, ще повільніше, так повільно, як тільки міг, назвав кінцевий пункт.

— Відходить за хвилину, — протяжно, на басах, проспівала касова білявка. — Я можу пробити, але ж ви не встигнете…

Богданові стало смішно.

На горішній плацкартній полиці зійшло майже щастя. Я вільний, немов птах у небі. Я був вільний завжди, я будь-якої миті міг отак ось піти, поїхати, позбутися тягаря, покинути все божевілля останніх днів — місяців, років? — за кадром життя, бо мені не надто вже й хотілося. І ось прошу — взяв і зробив, як хотів. І ніхто не зміг мене втримати…

Та й кому ти потрібен.

Остання думка була зайва, підла, занадто швидка, щоб він встиг прищемити їй хвоста. На нижній полиці сиділа дівчинка, просто якась собі дівчинка, просто з короткою стрижкою, і хибне впізнавання теж проскочило швидше, ніж вдалося його викрити, висміяти, знецінити. Дівчина вийняла айфон, устромила навушники. Загальмована й перед тим, вона занурилася в геть уже стояче, немов желе, багновище мертвого часу, гидко дивитися, надто згори, у спотвореній, приплюснутій перспективі.

Добре; Богдан дістав ноутбук.

Пововтузився на полиці, вмощуючись якщо не зручніше, то принаймні стерпно, щоб не боляче впиралися лікті й не крутило поперек. В принципі, пролежавши чортзна-скільки без роботи, старий акумулятор мав би розрядитися вщент; але, хоч як це дивно, нічого, пішов завантажуватися. Звісно, не варто було сподіватися більше ніж на п’ятнадцять хвилин роботи — але ті-таки п’ятнадцять хвилин, тепер він це знав, були вічністю, морем, колосальним ресурсом: дуже багато можна встигнути.

Проте з’ясувалося, що встигати нічого.

Потяг вистукував, гойдав і потрушував, переконливо задаючи свій універсальний, стандартний для всіх ритм, а Богдан витріщався в монітор — і марно намагався синхронізуватися з самим собою, колишнім, зовсім недавнім. Чужим, ледь здивованим поглядом сканував він записи, саме ті, з якими розраховував, припустімо, не відразу на нобелівку, але вже напевно планував відіслати їх на міжнародний конкурс за єльською програмою (роздруківка у вестибулі на дошці оголошень), і щоб усіх вразити, і щоб відразу почалося прекрасне майбутнє — чи стажування на тамтешній кафедрі, чи іменна стипендія, хіба не однаково що; головне — щоби зрозуміли. Нарешті опинитися в закритому, немов таємна ложа, колі однодумців, яке існує не знати де, але ж таки мусить існувати!..

Мусить, мови нема. Але ж до чого тут ти?

Він читав по діагоналі, на кілька положень уперед, і впадали в око грубезні помилки, зародки хибних ланцюжків умовиводів, що вели в нікуди. Яке ж я все-таки був гальмо. Як повільно, грузько, а отже, безплідно міркував; єдине, що працювало швидше, ніж треба, летіло попереду паротяга, — то це непомірна самовпевненість і зарозумілість, почуття власної важливості — ПВВ, величина не строго фізична, але така, що заповнює собою будь-які площі та об’єми. Тепер я таки перегнав цю ліниву субстанцію, тепер таки бачу, як є насправді… а користі?

Це вже точно не про мене: я випередив свій час. Навіть зараз, коли я справді, по-чесному, його випередив, — але ж не з власної волі, а так, причепом, п’ятим колесом, відерцем, що тарабанить на бампері. Та більше мене нема кому тягти за собою, і пора попуститися, збавити оберти, стати як усі. Тим більше — ось тобі доказ на старому мерехтливому моніторі — ти такий і є. Корисно вчасно довідатися.

Ноутбук видав останнє китайське попередження про гібернацію, блимнув і негайно згас, ховаючи амбіції молодого талановитого фізика, невизнаного генія, блін. Богдан би висловився жорсткіше; останнє, що тепер залишалося, — не жаліти себе, припечатати якнайпринизливіше і дошкульніше, зате принаймні чесно. Поки я не остаточно здувся, поки ще тримаю час.

А що, до декого, кажуть, і до сороківки не доходить; а там уже професура, академія, лауреатство, і жоден пес не гавкне. Час — це ресурс, навіть якщо вкладено його в таку порожню і нікчемну матерію, як вік. Але ти і цього не маєш. Лише поступове, непомітне під стукіт коліс — тук-тук, тук-тук, цок-цок, — зниження темпу, чужого, не потрібного нікому, а тобі самому й поготів.

Дівчинка на нижній полиці так і висіла в айфоні, схожа на акваріумну жабу. Навпроти неї внизу хтось дрихнув, і не хотілося туди злазити — немов у затхлу воду стоячої водойми, наповнену суспензією донного мулу і бульок на поверхні. Я теж раніше так жив. І житиму — щойно повернусь у початкову позицію, у природний свій час — саме так. І, можливо, колись — час же лікує — знову повірю в свою невизнану геніальність. Може, варто записати, поки не забув?.. але ж ноутбук розрядився.

А спуститися все-таки треба, не терпіти ж. Богдан оперся долонями на краї горішніх полиць, завис, ледь погойдуючись, зіскочив і вийшов з умовного плацкартного купе. Відчув запізнілим враженням, начебто щось тверде вдарило об тильний бік долоні, мабуть, зачепив і посунув, зістрибуючи, ноутбук, але через таку фігню Богдан вирішив не повертатися.

У проході стирчали чиїйсь ноги і торби, і висів важкий людський гомін на низьких частотах у тютюново-пивному перегарі, важчаючи в напрямку до туалету. Тут Богданові трапилася провідниця, вона начебто почала щось говорити — Богдан уловив відтінок тріумфу в хрипкому басовитому голосі, — але сповільнюватися і дослухатися не став.

Увійшов до вбиральні, випорожнився, поглянув у тремтливе дзеркало з облущеною амальгамою — голова, два вуха, жодних ознак індивідуальності, не кажучи вже про щось осмислене в погляді, шкода все-таки, що я так і не побачив отого її Тьєрі, хоча пофіг, проїхали, забули, — потім вийшов назад у стугонливий тамбур і знову напоровся на залізничну жилетку провідниці. Вона досі щось тріумфально гуділа, і якщо прислухатися, можна було розібрати слова: