Адальберт Штіфтер - Вітіко

Коли знову запанувала тиша, Владислав казав далі:

— Ви, що стоїте там під охороною мого старого жупана Преди і в день битви на горі Високій віддалися в мої руки як полонені, ви вільні. Я не вимагаю, щоб ви пообіцяли вже не виступати в цій війні проти мене, хто має честь, той цього не вчинить, зате іншим я цього не попущу і, коли вони дістануться в мої руки, повішу їх на дереві, як повісив два роки тому злодіїв. Хто піде, отримає завтра гроші на дорогу в моїй скарбниці, а той, хто покаявся за свої дії проти мене і хоче служити мені, нехай скаже про це, і його приймуть із любов’ю. А тепер ідіть.

Серед полонених почулися радісні вигуки, вони повернулись обличчям до князя, але за наказом Преди стали в колону й пішли під радісні вигуки.

Юрба немов криком з однієї горлянки виражала свою радість і втіху.

Цієї миті на площу прискакав вершник і доповів, що розвідники взяли в полон одну молоду даму з численним почтом і ця дама хоче бачити князя.

— Нехай приходить, — дозволив Владислав.

Вершник подався геть, але невдовзі повернувся. Тепер із ним було четверо чоловіків на невисоких кониках і дівчина, теж верхи на коні. Чоловіки були в дуже грубих і бахматих темних вовняних одяганках, підперезані, мали мечі, а на головах — грубі шоломи з вовчої шкури. Дівчина сиділа на гарному гнідому коні, поверх її чорного вбрання з поясом був одягнений обладунок, що блищав, наче срібло, а на поясі висів меч. На голові в неї був шолом із застібкою, з-під нього витикалися чорні коси. Обличчя було молоде.

Чоловік підвів увесь гурт до князя, показав на нього рукою й мовив:

— Шляхетно дамо, ось ясновельможний князь, що засвідчує тобі честь розмовляти з тобою.

Дівчина стала на своєму коні попереду чотирьох чоловіків і заговорила:

— То це ти князь Владислав, що воює з високими панами, які в Моравії уклали союз проти Богемії?

Тільки-но дівчина доказала ці слова, як у задніх лавах княжого почту пролунав голос, що вигукнув: «Дімут!» Кричав Ровно, що тепер під’їхав на коні ближче до князя.

— Ровно, — сказала йому дівчина, — я тепер розмовляю не з тобою, а з князем, а коли розмова закінчиться, я прийду до тебе і розмовлятиму з тобою.

— Ровно, якщо ти маєш права на цю дівчину, — озвався князь, — то застосовуй їх без обмежень, а тепер почекай кінця розмови, про яку вона просила і яку я дозволив.

Ровно потяг коня за вузду й зупинився.

Князь знов обернувся до дівчини й запитав:

— То тебе, красуне, звати Дімут?

— Про те, чи я гарна, ми не говоримо, — відповіла дівчина, — але звати мене Дімут.

— Ні, ти гарна і, коли мої воїни полонили тебе, ти попросила, щоб тебе привели до мене? — запитав князь.

— Ні, — відказала дівчина, — я їхала до тебе зі свого дому.

— До мене? — перепитав князь.

— Так, — мовила Дімут. — У Лісовому краї на півдні країни в одній обробленій долині стоїть башта, де панує мій брат Ровно. Він владика свого роду, і його рід живе там навколо. Я живу в башті. Коли ще лежав сніг, надійшла звістка, що багаті й могутні пани і князі піднімають зброю проти тебе і хочуть загарбати Богемію. Тоді і Ровно, і люди з нашої жупи вирішили піти й подивитись, що відбувається. А я сказала: ви всі підете воювати, що ви вмієте, дізнаєтесь, де право, і боротиметесь за нього ціною свого життя, а як доведеться, то й загинете. А я робитиму те, на що здатна жінка. Право має утвердитись, як і повинно бути на землі і на небі. Отак я казала, і Ровно, Озел, Діт із Ветржні та Вітіко поїхали. Потім Ровно сказав, що право належить тобі, що багаті пани хочуть стати ще багатші й мати більше жуп і що ти захищаєш від них малих людей. А коли хлопчаки з Лісового краю пішли на розвідки, то принесли звістку, що відбулася велика битва, під час якої загинули пани, князі, простолюд і слуги, а тому, що я, скільки живу, ніколи не чула про такі речі, я не могла вже лишатися вдома, взяла чотирьох слуг і поїхала, а потім ми дізналися, що битва тільки-но відбулася і ти поїхав до Праги, тож я й поїхала в Прагу до тебе.

— Якщо це все так, красуне, то я мушу знову назвати тебе гарною, — відповів князь. — Чого ти бажаєш у Празі коло мене?

— Побачити, яка ситуація, — відповіла Дімут.

— Що ж, дивись, яка ситуація, — мовив князь, — але поквапся, бо невдовзі вона може бути вже інша, а коли за мурами небезпека, ми не можемо тобі дати на зворотну дорогу великого почту, бо потребуємо людей.

— Тоді я б хотіла лише знати, яка