Ярослав Іванович Ярош - Судний день

уста шию, очі і губи дівчини. Іван, як і тоді, на судилищі, підняв її на руки та все цілував і цілував, не можучи напитися. Вона зовсім не пручалася, навіть тоді, коли отаман поклав її на ліжко і швидко зняв з неї увесь одяг…

Він і сам незчувся, як опинився в її полоні. Її маленькі груденята тулилися до нього, волосся лоскотало груди, а ніжні руки обвивали шию. Він цілував її, не можучи націлуватися, обіймав, пестив, брав одночасно сильно і ніжно. Вона постогнувала у його обіймах, заплющивши очі від блаженства. Її з розуму зводили сильні руки і плечі гайдамацького отамана, коли ж він стискав її груденята, вона кожен раз млосно зітхала і посміхалася. Він же цілував її і цілував…

– Тобі було добре зі мною?

Шляхтянка притулилася до нього, поклала свою голову із пахучим та кучерявим волоссям йому на груди.

– Ти не мусила цього робити, – відповів Бондаренко.

– Чому?

– Я б ніколи не дозволив заподіяти тобі шкоду.

Вони ще мить полежали, шляхтянка без перерви гладила його тіло.

– Ти такий сильний. Я ще ніколи не бачила настільки могутніх плечей, грудей, рук.

Бондаренко посміхнувся.

– Чого ти смієшся з мене?

– Згадав собі одну пригоду.

– Розповіш?

Бондаренко мить повагався, тоді почав розповідати:

– Як ми вийшли, здається, з Богуслава, то гайдамаки впіймали одного пана. Зібралися судити. Почали питати селян, чи не причиняв він їм утисків великих, чи не знущався, не гнобив. «Та ні», – відповіли селяни. Скільки не згадували, та так нічого згадати і не змогли – людяний пан виявився. Згадали тільки, що жив той пан із однією селянкою як із жінкою, та вінчатися не хотів. Узяли тоді гайдамаки і примусили пана женитися…

Христина не відповіла нічого. Бондаренко запитав:

– А ти б пішла за мене?

Знову мовчанка, тоді жінка сказала:

– Шлюб із примусу – це недобре. Весілля має бути по любові. Ти мене любиш?

– Так. Так, чорт забирай.

– А звідки знаєш?

Тепер замислився Бондаренко, аби знайти потрібні слова.

– Коли кожен день зазираєш в очі смерті, то почуття дуже загострюються. Саме на війні людина себе показує: яка вона є насправді – без лукавства і прикрас. На війні кожен день – як останній. Тому ці дні хочеться прожити так, щоби потім ні про що не жаліти.

– Тоді піду…

Священик обвінчав їх із самого ранку, а по обіді мали справити скромне «похідне» весілля: без горілки, зате з музикою. Почувши, що їхній отаман одружується, люди позносили, хто що мав, аби пригостити, аби привітати Бондаренка та його молоду наречену.

Однак не всі колії схвалювали вибір молодого отамана. Сидячи серед табору та споживаючи весільні страви з узваром, колії говорили собі впівголоса. Тут до них придибав дідуган, сліпий кобзар Грицько Тягнинога із хлопчиком – поводирем. Гайдамаки добре його знали, тому посунулися, зробивши місце в своєму колі.

– Дарма Бондаренко взяв собі шляхтянку. Ми воюємо з панами, кров свою проливаємо, а йому весілля захотілося, – мовив один з коліїв, багато хто його підтримав.

– Даремно ви так, хлопці, – заперечив дід Тягнинога. – Війна війною, а життя іде.

– Хіба ж поміж нашими не було достойної дівки чи молодиці?

– А тут уже справа така, сердечна. А долі, як всі знають, і конем не об’їдеш.

– Воно-то так, – погодилися гайдамаки.

Дід швиденько налаштував свою кобзу і завів пісню. Було весілля, тож завів веселої. Хлопці спочатку слухали, а тоді один за одним почали підтримувати.

Так коліїв у «весільному» таборі і застав вечір – всюди запалали вогні. Бондаренко сидів за столом на чільному місці поряд зі своєю молодою та в оточенні гайдамацьких старшин.

Розмовляли. Раптом десь з боку лісу почулося кінське тупотіння і скоро у табір в’їхали гайдамаки на чолі із Іваном Левченком. Побачивши товариша, Бондаренко підвівся, Левченко також спішився.

– Чули-чули, пане отамане, про твоє весілля! Прийми щирі вітання!

– Дякую, брате.

Оба товариші сердечно обнялися.

– То дайте ж мені добрий коряк та налийте горілки по самі вінця, аби я міг собі випити за щастя молодих! – гукнув Левченко.

Козаки швидко знайшли коряк, наповнили його, а тоді подали Іванові. Той хукнув і заходився пити. Раптом стримався, ковтнув те, що було в роті, а тоді запитав:

– Це що?

– Узвар! – гукнув хтось із боку і всі навкруги зареготали.

– Чого ж ви мені, іродові діти, узвару дали? Я ж горілки просив! Невже шкодуєте своєму братові доброї чарки!

– Так нема в нас оковитої: Бондаренко власноруч усю горілку із діжок повиливав, тому тепер узвар хлепчемо!

Левченко почухав потилицю.

– Он воно що. Скажу вам, товариство, що весілля без горілки, як юшка без риби.

– Ти ж знаєш, брате, що козакам у поході пити заборонено.

– Воно-то так.