Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

цілком очевидно, що часу ми не бачимо. Час – це лише міра. Так само не бачимо простору, лише бачимо об’єкти, які розміщені в просторі. Час і простір самі по собі не мають ніяких властивостей і форми. Часу не існує, бо він лише одиниця виміру. Сучасний російський мислитель Володимир Істархов пише: “Інтервал часу – це відстань між подіями. Ця відстань вимірюється будь-якими еталонами: доба (час обертання Землі навколо своєї осі), рік (число обертів Землі навколо Сонця – 365 днів) і т. д.” [197].

Про те, що час – одиниця виміру – знав ще Арістотель, то чому ж сучасна наука відвернулася від цих природних істин? Причина, очевидно, в матеріалізації релігії і морально-світоглядних основ. В. Істархов пише: “Якщо матеріалісти відкинули ідеальне, то у них існує тільки матерія, тому в них енергія – міра матерії. Це хибна думка, бо насправді енергія – міра Духу”. Дух – це те, що творить, матерія – те, із чого створено, інформація – те, як створено. Тоді, на його думку, енергія – міра духовності, маса – міра матеріальності, структура – міра організованості [197].

По суті антирелігійне владарювання цивілізації над природою, матерії над Духом, монотеїзму над політеїзмом, глобального над етнічним (місцевим) поставило людство перед загрозою планетарної катастрофи. Нині мисляча частина людства бачить вихід із цього тупика в поверненні до вічних істин етнічних Традицій. Етнічний календар покликаний встановити порядок існування людини в етно-національному часі і просторі.

Досі ґрунтовних досліджень власне язичницького святкового календаря в Україні не було. Всі відомі спроби дослідників ХІХ – ХХ ст. зводилися до розповідей про християнсько-язичницький календарний синкретизм, що подавався у вигляді церковних дат за юліанським стилем і побіжних згадок про первісну язичницьку основу обрядів (наприклад, Трійця, Спас, Покрова, св. Андрія, св. Катерини та ін.). Дійсно, християнська церква використовувала язичницькі вірування як основу (базис), надаючи їм юдо-християнської надбудови, наприклад, заміна Перунових свят днем св. Іллі-громовика (відомого в юдаїзмі як борець з єврейським політеїзмом, який заради викликання дощу зарізав 850 жерців Ваала і Астарти) [36. 294; 38. Цар. ІІІ: 17].

Із археологічних даних маємо дослідження Б. Рибакова про Лепесівську “гадальну” чару, посудину з с. Військового (на Дніпрі), посудину з с. Кам’янки, Ромашківський глек та інші Черняхівські знахідки, які вчений намагався розшифровувати як календарі IV ст., ідентифікуючи їх з “чертами і різами” [399. 164–194]. Календарні дослідження Б. Рибакова, на мою думку, є чи не найслабшою частиною його реконструкцій. Насамперед, впадає в око правосторонній напрямок його дешифрування (“посолонь”), що суперечить не тільки лівосторонньому напрямку руху Землі навколо Сонця, але й типовому, прийнятому в І тисячолітті напрямку зображень євразійських Зодіакальних парапегм (грецьких, римських, і навіть китайських кам’яних місячно-сонячних календарів), які позначають обертання зодіакальних знаків навколо Сонця за ходом руху Землі – тобто в “лівосторонньому” напрямку.

Справді, язичники хоровод і кругову чару водять “посолонь”. Але в зображенні Зодіаку вони дотримувалися астрономічних реалій. Оскільки грецько-римський світ у IV ст. н.ч. мав досить часті контакти зі слов’янськими народами, то така начебто “необізнаність” слов’ян з прийнятими загальноєвропейськими нормами виглядає досить сумнівною. Швидше навпаки, Б. Рибаков не врахував типового для того часу контексту календарних зображень річного кола. Та ж сама “перевернутість” має місце і в його дешифруванні вишитих Каргопольських “Місяцесловів” [400. 509].

Заслуговує на увагу гіпотеза про зв’язок міфологеми “каменя Алатиря” із Зодіакальним колом. Польський дослідник Артур Ковалік наводить фрагмент фольклорної пісні, щоправда вже позначеної синкретичним світоглядом, де “Matka kamieni jest alatyr bialy” (Матір каменю – Алатир білий), бо на ньому сидів сам “Ісус і розмовляв зі своїми дванадцятьма апостолами”. Автор вважає, що “Христос в оточенні дванадцятьох апостолів, то напевно образ Сонця і дванадцяти знаків Зодіаку... а камінь Алатир відноситься до становища Неба з Сонцем та знаками Зодіаку навколо нього” [561. 226]. Цей же камінь вважається “Небесною книгою”, де записані річні цикли. Космологічно Алатир пов’язаний з сакральним центром світу – всесвітнім вівтарем небесним жертовником. Порівняємо з російськими міфологемами: Алатырь “бел-красен”, златой, “Бел-горюч камень”. Він білий (як світ), горюч, золотий (що вказує на запалений жертовний вогонь).

Багатий матеріал для відтворення язичницького календаря можна почерпнути з досліджень скельного календарного Святилища біля села Багна (Чернівецька обл.). Розміщення на кам’яних брилах вибитих кіл підтверджує гіпотезу про первісний поділ року на три цикли: 4 весняних, 5 літніх і 3 зимових місяці (до речі, саме так поділена і тричленна композиція Лепесівської чаші, чого Б. Рибаков навіть не передав на прорисі). Тут також відображено уявлення про 7 Богів-планет і 7 днів тижня. На окремому камені наявне тринадцяте коло – воно позначає ні що інше, як 13-місячний рік (або тринадцятий знак Зодіаку, яким є Змієносець). Ще одне коло біля своєрідного кам’яного “крісла” вказує на “трон Юпітера”. Отже, дослідники припускають, що це “міг бути Храм Юпітера – батька Богів і людей”, або слов’янського Рода [293. 55]. Дійсно, на відомій Римській парапегмі Юпітер сидить на троні в центрі Зодіакального кола. Якщо перекласти це твердження слов’янськими теонімами, то це міг бути саме Храм Сварога – батька небесного Зодіаку. Святилище датується кінцем І тис. до н.ч. – початком І тис. н.ч.

Принципи наукової реконструкції етнічного календаря, його очищення від світових ідеологічних нашарувань вперше розробляються Об’єднанням Рідновірів України. Встановити точні дати і відновити забуті свята нині – нелегка справа, адже минула тисяча років насильницького винищення духовних здобутків нашого народу. Хоча чимало знань нам усе ж таки вдалося зберегти, зібрати і звести до певної системи, що допомогло краще зрозуміти саму сутність рідних обрядів. Перші публікації язичницького календаря здійснені мною в 1991–1997 рр. [275; 565; 274; 404], а далі я поглиблювала ці дослідженя в книзі “Коло Свароже: відроджені традиції” та в публікаціях часописів “Сварог”, “Український світ” та ін. [261; 404; 262]. Є також ряд публікацій Анатолія Богорода про історію календаря в часописі “Сварог”, де також подані деякі особливості реконструкції язичницького календаря [49; 52].

Я намагалася вберегти реконструйований мною календар від надмірного популізму, і водночас, зробити його доступним для рідновірських громад. Через це деякі, відновлені мною дати, сприймалися з недовірою, хоча за кожною з них стоїть велика праця: збір і осмислення інформації з багатьох джерел та відповідна її систематизація, узгодження з астрономічними змінами, що сталися впродовж останнього тисячоліття та ін. “Коло Свароже”, неначе довго приховувана генетична матриця, викликало емоційний сплеск у багатьох душах. Незабаром з’явилися скороспілі підробки під мій календар з тією ж назвою, які все більше заплутують людей.

Датування праукраїнських свят можемо відновити з допомогою астрономічних знань, фольклорних та етнографічних записів,