Джек Лондон - Мартін Іден

купити за тисячу чілійських доларів. Долина простягалася від схожої на підкову затоки до високих вершин, хмарами повитих гір і мала площу десять тисяч акрів. її вкривали тропічні плодові дерева, а куріпок і кабанів там аж кишіло. Вище, в горах, паслися стада диких кіз, на яких часом нападали зграї диких собак. Увесь той закутень був незайманий. Там ще не селилася жодна людина. І все це разом з бухтою можна купити за тисячу чілійських доларів.

Бухта, як він пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що Південно-тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль довкола. Він купить шхуну, — подібне до яхти, обшите міддю, бистрохідне суденце, — і торгуватиме копрою та ловитиме перли. А жити буде в тій долині. Збудує патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і заведе на судні темношкіру службу. Він прийматиме агентів з Тайохае, капітанів торговельних суден, що не мають сталого курсу, і взагалі весь цвіт братства волоцюг з південних морів. Житиме відкрито й частуватиме гостей по-королівському. З часом забудуться прочитані книжки і весь цей світ, що виявився таким злудним.

Але задля цього треба тут, у Каліфорнії, добряче набити черес. Гроші вже плили до нього. Якщо хоч одна книжка матиме успіх, можна буде продати купу рукописів. Він ще складе в збірки дрібніші оповідання та поезії і придбає й долину, й бухту, і шхуну. Писати ж ніколи не буде. Це вже твердо. А поки не вийшли книжки, треба щось робити. Не можна жити в такому півсні й байдужості до всього світу.

Якось у неділю вранці він довідався, що того дня спілка мулярів влаштовує у Шел-Маунд-парку пікнік, і вирішив піти. Раніше Мартін часто бував на робітничих гулянках і добре знав, що це таке, тож, коли увійшов до парку, в ньому одразу прокинулися давно забуті почуття. Зрештою, робітники для нього свої люди. Серед них він народився й виріс, і хоч на деякий час покинув їх, але тепер був радий до них повернутися.

— Та це ж Март! — гукнув раптом хтось коло нього, і на плече йому лягла дружня рука. — Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип'ємо!

Він опинився в гурті давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, зате були й нові обличчя. Не всі ці люди були мулярами, але, як і колись, приходили сюди в неділю, щоб потанцювати, посміятися, поважитись силою. Мартін випив з ними і знову відчув себе людиною. Дурень, навіщо покинув їх, — подумав Мартін. — Був би куди щасливіший, коли б лишився з ними, а не тягся до книжок і до тих, що там нагорі. Правда, пиво вже не здавалося йому таким добрим, як раніш. Воно вже не смакувало так. Це, певно, Брісенден відбив у нього охоту до простого пива. А може, книжки відучили його спілкуватися з давніми друзями? Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов до майданчика танцювати. Там спіткав слюсаря Джіма, сестриного пожильця, в товаристві високої білявої дівчини, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.

— Зовсім як давно колись! — мовив Джім до товаришів, що почали з нього сміятися, коли Мартін з білявою закружляли у вальсі. — Але я навіть і не серджуся.

До біса радий його бачити. Дивіться, як танцює! То хіба ж можна за такого дорікати дівчатам?

Але Мартін чесно повернув Джіму дівчину, і вся трійця разом з півдесятком товаришів почала сміятися і жартувати, дивлячись на танцюристів. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка, тож і не мав він у їхніх очах фіктивної вартості. Вони любили його заради нього самого. Він наче принц, що повернувся з вигнання, і його самотнє серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої зичливості. Мартін розшаленів і був у найкращій формі. До того ж у його кишенях бряжчали долари, і так само, як і в ті дні, коли він повертався з плавання, вони текли потоком.

На танцювальному майданчику Мартін побачив Лізі Конолі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом спіткав її в буфеті і підійшов. Після здивованих вигуків і привітань він повів її в парк, де вони могли вільно погомоніти, щоб не перекрикувати музику. З цієї миті, як Мартін заговорив, Лізі вже належала йому. Він одразу відчув це. Він читав це в покорі її очей, у пестливих рухах її гордовитого тіла, в жадібній увазі, з якою вона ловила кожне його слово. Це було вже не те молоденьке дівча, яке він знав. Це була жінка, її визивна врода розквітла, але за цей час Лізі навчилася стримувати свій вогонь.

«Красуня, чиста красуня!» — думав Мартін у щирому захопленні. Він знав, що дівчина його — досить йому сказати «ходім», і вона піде за ним хоч на край світу.

Цю мить щось його так ударило по голові, що він мало не впав. Це був удар чоловіка, який до того розлютився, що схибив і не влучив у щелепу. Мартін похитуючись обернувся і побачив перед собою занесеного кулака. Він ураз присів і уникнув шаленого удару. Незнайомий хитнувся, і Мартін лівою рукою збив його з ніг. Але той вмить схопився і знов мов несамовитий кинувся на Мартіна. Мартін глянув на перекошене лице свого супротивника і, не розуміючи причини його люті, відбив напад. Незнайомий упав навзнак. До місця бою підбіг Джім з цілою компанією хлопців. Мартін тремтів. Ось вони, славні минулі дні: ганці, бійки, забави! Пильно стежачи за противником, Мартін кинув швидкий погляд на Лізі. Звичайно, коли хлопці починали битися, дівчата несамовито верещали. А Лізі не знімала галасу. Вона дивилася на бійців, затамувавши віддих, трохи нахилившись уперед і притиснувши одну руку до грудей, щоки її палали, а в очах світився щирий подив і захоплення.

Незнайомець уже підвівся і намагався вирватися від хлопців, що не пускали його до Мартіна.

— Вона чекала мене! — кричав він до всіх і до кожного зокрема. — Вона чекала мене, поки я повернусь. А тут підкотився цей нахаба й повів її. Пустіть-но, чуєте? Я йому покажу!

— Чи ти здурів? — питав його Джім. — Це ж Март Іден. Під його кулак краще не попадайся. Не лізь до нього, бо такого завдасть тобі чосу, що ой-ой-ой.

— А чого він одбиває дівчат?