Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Батай) про події, які відбувалися зі мною, й, можливо, спроможетеся згадати дещо більше, ніж здатна відтворити моя пам'ять.

Якщо зараз квітень 1897 року, то історія з Таксилем та Діаною тривала років з дванадцять, а за цей час трапилося чимало подій. Приміром, коли ми прибрали Буллена?

Мабуть, це сталося тоді, як ми вже десь рік видавали «Le Diable». Якось увечері Буллен приїхав у Отьой надзвичайно схвильований, повсякчас витираючи хустинкою губи, на яких виступала білувата піна.

— Я мрець, — мовив він, — мене вбивають.

Доктор Батай вирішив, що келих гарного міцного спиртного зарадить справі, Буллен пристав на пропозицію, а потім недоладно почав розказувати про ворожбу та чаклунів.

Він уже розповідав нам про своє ворогування зі Станісласом Ґуайтою та його кабалістичним орденом розенкрейцерів, а також про Жозефіна Пеладана, який на знак незгоди заснував орден розенкрейцерів-католиків, — про цих персонажів у «Le Diable» вже писалося. Як на мене, то Пеладанові розенкрейцери та члени секти Вінтра, в якій Буллен став великим первосвящеником, — то один грець: гурт людей походжає у долматиках[308], укритих кабалістичними знаками, до пуття не тямлячи, на чийому ж вони боці — Господа Бога чи диявола, та, може, Буллен саме тому й став на ножах з прихильниками Пеладана. Вони скопували один клапоть землі, намагаючись звабити одні й ті самі загублені душі.

Віддані друзі Ґуайти називали його витонченим джентльменом (він був маркізом), котрий колекціонував grimoires[309], усипані п'ятикутними зірками, твори Луллія та Парацельса, свого вчителя з білої магії Еліфаса Леві[310] та інші дуже рідкісні твори герметистів. Казали, що він цілими днями просиджує у маленькому помешканні на першому поверсі на авеню Трюдай, у якому його відвідували лише окультисти й звідки він міг не виходити тижнями. Втім, якщо вірити іншим, саме у тому помешканні він боровся з привидом, якого замкнув у шафі, і, сп'янілий від морфіну та спиртного, надавав подоби тіням, породженим власними мареннями.

Про те, що він мав справу зі зловісними знаннями, свідчила назва його «Нарисів про прокляті науки», де він викривав люциферські чи люциферіанські, сатанистські чи сатанинські, бісові чи бісівські інтриги Буллена, якого описує як збоченця, що «підняв розпусту до рівня літургії».

Це стара історія: ще в 1887-му Ґуайта та наближені до нього люди скликали «ініціаційний суд», на якому засудили Буллена. Чи йшлося про моральний осуд? Буллен уже давно стверджував, що то було фізичне засудження: він постійно відчував напади, почувався змученим, ураженим окультними флюїдами, поколеним невидимими дротиками, які Ґуайта та його люди встромляли в нього навіть на відстані.

І зараз Буллен відчував, що дійшов до краю:

— Щовечора, щойно засинаю, відчуваю стусани, удари, чую, ніби мене ляскають тиловим боком долоні. І повірте мені, це не омана моїх схиблених чуттів, бо саме у цей час мій кіт поводиться так, ніби його вдарило струмом. Я знаю, Ґуайта зробив воскову фігурку й прошпилює її голкою, тому мене мучить різкий біль. Я силкувався наслати на нього закляття у відповідь, щоб він осліп, та він убезпечився від моїх підступів, він-бо у цьому мистецтві сильніший за мене, тож повернув моє пороблення на мене самого. Мій зір мутніє, стає важко дихати, не знаю, скільки годин я ще протримаюсь.

Ми не були певні, що чоловік каже правду, та справа була зовсім не в тому. Бідоласі справді було зле. І тут Таксиля вкотре осяйнуло:

— Вдайте покійника, повідомте відданим людям, що померли, а тим часом від'їжджайте до Парижа й ніколи більше не приїздіть у Ліон, сховайтеся у місті, збрийте вуса та бороду, переродіться. Як Діана, прокиньтеся іншою особистістю, але, на відміну від неї, більше не змінюйтесь. Аж поки Ґуайта та його поплічники, повіривши у вашу смерть, не перестануть вас мучити.

— Але як же я житиму, якщо більше не покажуся в Ліоні?

— Поживете разом з нами в Отьої, принаймні поки буревій не вщухне й ваших супротивників не викриють. Зрештою, Діані все більше потрібна допомога, й ви краще станете тутечки у нагоді, коли перебуватимете поряд кожного дня, а не з'являтиметесь наїздами.

— Але, — втрутився Таксиль, — якщо маєте вірних друзів, пошліть їм листи, в яких багато пишіть про передчуття власної кончини, відкрито звинувачуючи Ґуайту та Пеладана, хай ваші безутішні послідовники розпочнуть кампанію проти ваших убивць.

Так усе й зробили. Єдиною людиною, яка знала про нашу фікцію, була мадам Тібо, помічниця, жриця й довірена особа (а може, й ще хтось) Буллена, яка написала його паризьким товаришам зворушливу розповідь про його передсмертні муки, хоч хтозна, як їй вдалося переконати друзів Буллена у Ліоні, мабуть, вона поховала порожню труну. Незабаром її взяли гувернанткою до одного з його друзів, який став на захист Буллена по його смерті, модного письменника Гюїсманса[311]; я майже певен, що часом вечорами, коли мене не було в Отьої, жінка приїздила навідати старого спільника.

Після того, як стало відомо про «смерть» Буллена, журналіст Жуль Буа у «Gil Blas» почав нападати на Ґуайту, звинувачуючи його у відьомстві, a «Le Figaro» опублікувала інтерв'ю Гюїсманса, в якому він докладно розповідав про чаклунські ритуали Ґуайти. Все у тій же «Gil Blas» Буа знову закидав звинуваченнями Ґуайту, вимагав проведення розтину, аби подивитися, чи дійсно печінка та серце померлого зазнавали впливу флюїдових дротиків Ґуайта, а також наполягав на тому, щоб провели судове слідство.

У тій же таки газеті Ґуайта іронічно коментував свої смертоносні здібності («так, звісно, я вправно, наче диявол, користуюся найвитонченішими видами отрут, випаровую, аби за тисячі кілометрів людина, до якої я ставлюся неприязно, вдихнула ці токсичні випари, я — Жиль де Ре прийдешнього століття») й викликав Гюїсманса та Буа на дуель.

Батай, споглядаючи за тим, як настільки сильні чаклуни, як з одного боку, так і з іншого, не можуть один одного навіть подряпати, посміювався, проте в одній тулузькій газеті натякнули, начебто хтось дійсно вдавався до відьомства: один з коней, якими було запряжене ландо, в якому їхав Буа на дуель, раптово і без жодної причини впав. Коня замінили, але й той теж гепнувся на землю, перевернувши екіпаж, тож Буа приїхав на поле бою увесь подряпаний і вкритий синцями. Крім того, згодом він заявляв, що одна з куль через якусь надприродну силу застрягла в дулі пістолета.

Булленові товариші також повідомили у газети, що розенкрейцери Пеладана відправили у Нотр-Дамі месу, але в момент, коли священик підносив священну облатку та кубок, почали погрозливо розмахувати кулаками у бік вівтаря. Втім, хто ж його знає. «Le Diable»,