Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до інституту, потім несподівано зник, покинувши родину.

Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.

Аркадій Любченко й BOB

Если вычеркнуть войну,

Что останется? Не густо.

Небогатое искусство

Бередить свою вину.

Д. Самойлов

А в общем, ничего, кроме войні!

Ну хоть бы хны. Нет, ничего. Нисколько.

Б. Слуцкий

Усім поважним ювілярам сучасности, яким доля судилася пережити роки воєнного лихоліття, чи пак «Великої вітчизняної війни» (BOB) не в затишку «трудового тилу», а безпосередньо в горнилі «нового порядку» (себто на окупованих Великонімеччиною радянських теренах), пощастило в тому, що протягом мирних 1920—30-их років усі вони встигли надбати «пристойного» творчого доробку: чогось такого вагомого й гідного високого імені радянського написати, змалярувати чи поставити в театрі. Саме завдяки цій спадщині такі одіозні донедавна для радянського офіціозу постаті, як Віктор Петров, Василь Єрмілов чи Йосип Гірняк, так чи інакше, потрапили до ювілейного пантеону української культури. Хоч би й в якості пасинків тієї останньої.

Аркадій Любченко. 1920-ті роки

Скажімо, згаданого В. Петрова, що свого часу об’явився в окупованому Харкові в німецькому мундирі, почавши видавати офіційний журнал для «осту» назвою «Український Засів», для нинішніх ювілейних комісій «рятують» його довоєнні «Романи Куліша», а також поважна наукова діяльність. Такого ж рівню «залишенець» наразі вже від мистецтва В. Єрмілов устиг ще за пролеткультівських часів засвітитися як запеклий деконструктор «усього буржуазного» в малярстві, запропонувавши разом з В. Поліщуком цілком утилітарний «революційний» конструктивізм і спроектувавши, наприклад, ліжко для кохання. Навіть незрівнянний Й. Гірняк, що під час війни театрально «обслуговував окупантів», і той безпосередньо спричинився у 1920-их роках до розбудови радянського мистецтва вже в театрі. Натомість А. Любченка, здається, нічого не рятує.

Його культова повість «Via Dolorosa», так само, як і декадентського штибу «Вертеп», що одиноко надаються до ювілейного балясту сьогодення, донедавна були критиковані як речі відверто занепадницькі. Зокрема в «Історії української літератури XX століття» про них зазначено, що «Via Dolorosa» нагадує клясичну новелістику А. Чехова, а «Вертеп» — твори М. Коцюбинського. Хоч саме довкола цих творів довгий час тупцятимуть сучасні дослідники, озброєні апаратом завчених літературознавчих цитат і вихолощених десятиріччями культурної стаґнації педвузівських сентенцій. Натомість одіозний «Щоденник» з 1941—45-их років, за який Любченко був критикований вже у вигнанні і який через радикальність висловлених оцінок (людей, явищ, подій) замовчувався навіть у волелюбній діяспорі, навряд чи стане в пригоді ювілейному пошануванню його автора.

Зовсім уже непридатною для реаніматорів усіх «демократичних» часів буде й короткочасна діяльність А. Любченка на посаді заввідділу літератури й мистецтва у харківській газеті «Нова Україна» (1941—43), вислідом з чого стали, зокрема, його епохальні передовиці на кшталт «Україна живе!», що передруковувалися багатьма пресовими органами Краю. Не кажучи вже про нарис «Його таємниця», що також з’явився у згаданій газеті, вперше належним чином висвітливши справжні причини самогубства М. Хвильового — задовго до того, як зацілілий і заляканий О. Вишня спромігся на усні оповіді про трагедію, свідком якої він нібито був. Усе воно знову залишиться за бортом літературної історії, потрактоване як «непритаманне», «помилкове» та «націоналістичне», або як «гірке свідчення втрачених ілюзій, розбитих надій і нежиттєздатних мрій». Хоч, як стає бачити, саме до цих досягнень А. Любченко йшов протягом передвоєнного періоду свого короткого життя. Нагла смерть у 1945-му році була в тому поступі логічним акордом завершення — єдиноможливим фіналом для тих, хто зі словом Правди на устах зрікається усього мирського в ім’я ідеї.

Прекрасна Ут

Смолич зняв окуляри й поклав у миску з холодцем. «Ми брешемо, — мило всміхнувся він, — але ми в те віримо».

В. Даниленко

Ким був Аркадій Любченко у передвоєнному істеблішменті радянської літератури? З одного боку, член «Гарту», член Президії ВАПЛІТЕ та відповідальний її секретар, один із засновників «Літературного ярмарку», член і секретар «Пролітфронту» та один з редакторів місячника з тією ж назвою, автор збірок оповідань, повістей, драм, перекладів та публіцистичних статей. «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом», — писав про свого приятеля М. Хвильовий.

Аркадій Любченко й Микола Бажан. 1930-ті роки

З іншого боку, «найбільш таємничою постаттю у літературі передвоєнних часів» називає Любченка автор книги спогадів «Розповідь про неспокій», незрівнянний літописець бестіярію української радянської літератури Ю. Смолич. «Любченко жадав стати на видноті, посісти визначне місце, близько до видатних людей — і задля цього був здатний на все, — пише не дуже припрошуваний до тодішнього „олімпійського“ столу автор згаданої „Розповіді…“. — Він шукав способу стати з видатною людиною запанібрата, підлабузнювався, прислуговувався, вислужувався, хапався виконати будь-яке доручення, якщо воно від людей значних і само собою показне».

Сьогодні, дивлячись цю хроніку номенклатурних самогубств, слухаючи ці пісні про «загірню комуну», читаючи ці звіти про кількість випитого на засіданнях різного штибу «ваплітян», бачиш перебір червоного й голубого, чуєш фальшиві нотки духової оркестри, довідуєшся про нещирість «м’ятежних» запоїв сімдесятирічної давнини. Занадто яскраво, дуже голосно, не на жарт похмільно. Смак, духовність, почуття міри — все це було зраджене заради «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки». Розуміння цього заважало тому ж Любченкові повністю злитися з бурхливим потоком загальної маси.

В суті речі, від радянського письменника вимагалося під ту пору лише одне — зуміти розчинити себе у загальному «гуркоті днів» і колотнечі міжклясових стосунків, схопити ритм і тембр того «вселенського гармидеру» (за А. Блоком — «почути музику революції»), наснажитися розлитою в повітрі романтикою вітаїзму чи пак червоноармійського пантеїзму — і зуміти «повернутись до себе». Зрозуміло, що всі тодішні мистці-пролеткультівці, навчені папашею Пилипенком