Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

словесного плужанства, володіли хистом «тонкого» світосприйняття. Також сумніву не улягає, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі, створивши «Оду Сталінові». Проте не завжди і не у всіх спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.

«…Але я зумів це в собі приховати, з болем притаїти, нічим не викрити, — звіряється у „Щоденнику“ А. Любченко. — Важко ж як було, Боже мій! Де тільки я, такий хворий, тих сил брав?… І конче, конче закиди чи ущіпливі натяки мені, що я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь: „Коли ж тов. Любченко знайде дар слова? Чому Любченко одмовчується?“ О, будьте ви прокляті! А ті збори в сутінках на початку війни — мітинги, обіцянки, присяги… Я ж однаково мовчав. Ні разу не виступив. В залі, охопленій присмерком, бродила гостра тривога, терпко стискалося серце. Я ждав. О, як я ждавІ І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв'яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!»

До речі, А. Любченко не «одмовчувався» навіть за часів пролеткультівської евфорії 1920-их, і в його етюді «Книжка, якої я ніколи не напишу» вже вчувалися істинні наміри автора. «Йде селянин, — кпив А. Любченко в „Універсальному журналі“ 1929-го року з „пролетарського“ канону в літературі. — Бачить — димить димар. Ах, як прекрасно димить димар! — думає селянин. Коли це — гуде гудок. Ах, гудок! Ах, прекрасний гудок! Ах, як божественно гуде гудок! — думає селянин і моментально закохується в димар і гудок. Тут землю орати, сіяти, а йому руки падають. Не може, ніяк не може бідолашний, сердешний селянин, ба ж — судіть самі — він закоханий. І кидає селянин землю, кидає обійстя, кидає все та поспішає на могутній поклик непереможного гудка й суворого димаря страшенно велетенського заводу. І одразу ж, зодягши робітничу блюзу й ударивши молотом, стає він неймовірно свідомим пролетарем. І одразу ж він тобі й майстер, і кандидат до завкому, і ретельний підшефник, і талановитий самокритик. І він радіє. І всі радіють. І геть усе довкола страшенно радіє. І, кінець-кінцем, чутно, як починають співати „Інтернаціонал“.

Такої книжки, будьте певні, я ніколи не напишу».

Розбиті окуляри

Я только девочка. Мой долг

До бранного конца

Не забывать, что всюду — волк,

И помнить: я — овца.

М. Цветаєва

Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям червоного режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якому ґротесково-кошмарному булґаківському сні: «Кого? Варенуху? Його нема. Вийшов із театру». Шукали, як знати, «залишенців», себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. «Хіба ми забудемо, — питався пізніше А. Любченко, — як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?»

Юрій Смолич

Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме — «залишенець» А. Любченко та його колишній колеґа по творчому цеху Ю. Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булґаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.

«Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон — з хворими та старшими письменниками, — розпочинає метафізично-чекістську симфонію Ю. Смолич, — я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле — дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, — отже, не бачить підстав для того, щоб „тікати з рідної землі“».

Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали з ока. «Коли ситуація на фронті загострилася і ми споряджали другу групу хворих письменників для другого евакуаційного ешелону, я знову подзвонив Любченкові. Телефон на квартирі його тещі не відповів. („Серед цих гудків звідкись здалеку почувся тяжкий, похмурий голос, який проспівав: „… скалы, мой приют…““ — озивається з такого „метафізичного“ приводу М. Булґаков з „Майстром і Маргаритою“. — І. Б.-Т.) Допускаючи, що телефонний кабель міг бути порушений бомбардуванням, я послав до нього коменданта клубу письменників Білозуба: нехай прийде невідкладно одержати посадочні талони для себе і родини. („— Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі. — Чорт знає що таке, — сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці“.) Комендант повернувся і доповів: квартира замкнена, на дзвоники ніхто не озивається, але сусіди кажуть, що Любченко з дружиною, сином і тещею перенеслися на околицю до родичів — десь у районі Юр’ївської вулиці. („Кота, якщо хочете, можу показати, — запропонував Коров’єв“.)»

Далі події з «нехорошою квартирою» та її «невдахами-візитерами» розвивалися у все наростаючому темпі. «Признаюсь: щось мені тоді замуляло, — продовжує спогадувати Ю. Смолич. — Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. („Здогадався, клятий! Завжди був тямущий, — злісно всміхнувшись просто в очі фіндиректорові, проказав Варенуха“.) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. („А що це за кроки такі на сходах? — спитав Коров’єв, граючи ложечкою в чашці з чорною кавою. — А це нас заарештовувати йдуть, — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. — A-а, ну-ну, — відповів на це Коров’єв“.) Та того ж вечора стався отой наглий прорив — нас самих спішно, серед ночі евакуйовано, — і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією „За Радянську Україну“, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило».

А як воно було насправді з тією суцільною булґаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? «Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському „евакуація“, — значить А. Любченко. — І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися „добровільною втечею населення“. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна поясни ти подібну сваволю і брехню».