Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Вероніка знов простягає руку й торкається моєї руки. Але цього разу її дотик, холодний і чужий, не заспокоює мене, а сповнює страхом. Я відвертаюсь від неї і біжу довгим коридором до дверей, за якими лежить він.

Тут зупиняюсь і притискаю долоню до грудей, сама не знаю навіщо, мабуть, щоб вгамувати калатання серця.

Озираюся через плече і бачу, як сестра Вероніка пливе попід стіною, даленіє й раптом зникає в якихось дверях, що розчинились, поглинули її і знов зачинилися. Дивлюсь на білу фарбовану площину дверей — і ось зненацька, так само несподівано й невідомо звідки, перед моїми очима постає його образ: він лежить, непорушний, неживий, мертвий. Я торкаюсь пальцями повік, притискую їх, але нічого не помагає; цей образ загніздився десь у мене всередині, немовби в легенях чи в шлунку. Молю, волаю не голосом, а мозком, серцем: «Боже, ні, ні!» — й повільно натискаю ручку дверей. Він лежить з опущеними повіками, спить. За мить поволі розплющує очі, і все його обличчя міняється, роз’яснюється, всміхається мені. Цей усміх огортає, проймає мене всю і сповнює безмежним щастям. Я чую його голос:

— Що ти робила?

— Та нічого. Курила. Сиділа на лаві в саду й курила сигарету.

Його очі вдивляються в мене, слідкують за мною, на мить мене гублять, коли я відвертаюся, щоб повісити на вішалку жакет, але одразу знаходять і знову вдивляються в мене.

— Ти, напевно, не виспалась і дуже стомилась…

— Ні, любий, анітрохи.

— Як же ти підеш на роботу така втомлена?

— Я зовсім не почуваю втоми. А на роботу я сьогодні не піду.

Його лоб хмуриться, обличчя набирає невдоволеного, осудливого виразу.

— Чому ж це ти не підеш?

— Не піду, та й годі, тебе розважатиму, — відповідаю я, силкуючись усміхнутися.

Він дивиться на мене, але не відповідає на усмішку.

Його обличчя хмуриться ще дужче, на лоб набігають глибокі зморшки. Він заплющує очі. Боже, думаю я, як, напевно, болить це зранене, скремсане й позшиване тіло!

А може, він згадав про щось неприємне в нашому спільному житті?

— Як ти себе почуваєш, любий?

— Нічого, непогано, — відповідає він, не розплющуючи очей, потім питає: — Котра година?

— Пів на восьму. А чому ти питаєш?

— Та так, про щось подумав…

— Про що?

Він розплющує очі, його обличчя ясніє й розгладжується. Він обіймає поглядом мене всю: моє обличчя, шию, плечі, груди, я знаю цей погляд, то погляд мого чоловіка й коханця, погляд-обіцянка.

— Мені схотілося знаєш чого? Кефіру.

— Добре, любий. Зараз принесу.

— Ні-ні, ти не зривайся. Може, молочарня ще зачинена, я не знаю.

— Відчиняють о сьомій.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, я часто купую там масло по дорозі на роботу.

Я надягаю пальто й капелюшок. Він стежить за мною, потім каже, показуючи очима:

— Пляшка з-під кефіру за вікном. Знаєш, що б я з’їв?

— Що? Скажи!

Він мовчить, вдивляється в мене, нарешті каже:

— Біфштекс по-татарськи…

— Біфштекс?! Бійся бога, я не знаю, чи тобі можна їсти такі речі! — радісно кажу я.

— Можна, можна, — відказує він, а його рука підіймається з ковдри і робить у повітрі заспокійливий жест.

— Хіба що дуже свіжий.

— Пошукай…

— Бувай, я скоро повернусь! — і я цмокаю губами, ніби цілуючи його.

— Та не біжи стрімголов, я підожду, подрімаю трохи.

Я повільно зачиняю за собою двері і крізь шпару між одвірком та дверима бачу його спокійне лице, вже без усмішки, але й без болісної гримаси, — байдуже, таке, яким воно завжди буває уві сні.

Іду, а може, біжу і почуваю, як вертається до мене щастя, а до нього долучається нове, ще більше щастя від свідомості, що всі злигодні минуть і ми віднайдемо те, що могли втратити.

Йти мені все легше, ноги й руки знаходять утрачений ритм. Серце визволяється з-під кам’яного гніту, б’ється тепер спокійно й помалу сповнює все моє тіло живлющим теплом. Я бачу двох дівчаток з ранцями за плечима, в однакових формених платтячках з мереживними комірцями.

Тримаючись за руки, вони стоять край бруку і чекають, коли можна буде перейти вулицю. Я дивлюсь на них і думаю, що вони вдягнені надто легко, ранок прохолодний. Проїздить колона автомашин, два набитих людьми автобуси, потім грузовик. Дівчатка глянули в один бік, у другий, не рознімаючи рук, зірвалися з місця й прожогом перебігли вулицю. На тому боці спинилися, не знати чого озирнулись і, засміявшись, пішли далі. Я звертаю в провулок, минаю костьол, в якому вже давно не була, — відколи вийшла заміж, я ходжу до костьолу в нашому районі. Вертаюсь і входжу в костьол. Тут порожньо, на лаві сидить стара жінка, друга стоїть навколішках біля бічного вівтаря перед іконою матері божої. На камінній сходині горить свічка. Я стаю навколішки, хрещусь і проказую «Отче наш» та «Богородицю». Зітхаю, може, надто гучно; жінка оглядається на мене, поправляє хустку і схиляє голову набік. Губи її безупинно ворушаться.

Я дивлюсь на дари, розвішані навколо божої матері, вони блищать у півтемряві, мов зорі. Серед них найбільше сердець, маленьких і великих, є й ладанки, а також зображення рук і ніг. Я кажу: «Матір божа, якщо ти зробиш так, щоб він одужав, я дам тобі велике срібне серце — найбільше, яке тільки знайду. Обіцяю, що більш ніколи його не зраджу. Навіщо я взагалі про це думаю?

Це ж дурниця. І така обітниця ні до чого, в ній немає жодного сенсу, адже не зраджувати його — то для мене ніяка не жертва. Скоріш я повинна була б пообіцяти тобі, що, як тільки він одужає, я з ним розлучуся й піду в черниці». Дивлюсь на темний лик божої матері, імені здається, що вона усміхається. Я нічого не кажу, але сама собі думаю: «Ти всміхаєшся, як жінка до жінки. Ти ж знаєш, про що йдеться!»

Дивлюсь на годинник. Зараз десять хвилин на дев’яту.

Я пробула тут зовсім недовго, менш як п’ять хвилин.

Хрещуся, встаю з колін і виходжу з костьолу. Тепер я йду безлюдною вузькою вуличкою повз шерегу щільно поставлених автомашин. Біля під’їздів стоять баки зі сміттям. У ніс б’є гострий дух, схожий на запах дешевого туалетного мила. Дуже голосно, немов у мегафон, туркочуть голуби. Я пішла цією вуличкою, щоб скоротити путь. Вже недалечко ріг, за яким шумить центральна вулиця. А ось і молочарня, де я сподіваюсь дістати кефір; я вже вийняла із сумочки пляшку, але двері молочарні зачинені, а за шибкою висить табличка з написом: «Приймання товару». Старенька жінка з нарум’яненими й