Корнелія Функе - Чорнильна смерть

«Яку ти теж без вагань покинув би вмирати, — подумала Меґі, проте не сказала нічого. — Зрештою, Феноліо врятував сьогодні Чорного Принца і щиро переживав за нього. Цікаво, що сказав би Вогнерукий про цей несподіваний вияв співчуття?»

Розенкварц захропів.

— Чуєш? — запитав Феноліо. — Ти можеш мені сказати, як таке сміховинно мале створіння може так гучно хропти? Інколи вночі мені кортить утопити його в каламарі, щоб тільки мати спокій!

— Ти жорстокий старигань! — Меґі схопила списані аркуші й провела пальцем по нашвидку накиданих словах. — Що це означає? «Меч або перо? Хто пише три слова? Кого любить Віоланта?»

— Що ж, це тільки деякі запитання, відповіді на які дасть розвиток цього сюжету. Кожен добрий сюжет ховається за лабіринтом запитань, тому дуже нелегко розкрити всі його інтриги. До того ж цей сюжет має тепер власну голову, але, — Феноліо стишив голос, наче сюжет міг підслухати його, — якщо ставити йому правильні запитання, він пошепки розповідає всі свої таємниці. Отже, сюжет — річ дуже балакуча.

Феноліо прочитав написане:

— «Меч або перо?» Вкрай важливе запитання. Але я ще не знаю відповіді. Мабуть, і те, і те. А втім, як і завжди… «Хто пише три слова?» І справді, хто? Твій батько дав зрозуміти, що він, але хтозна?.. Чи справді Змієголов дасть своїй доньці пошити себе в дурні? Чи справді Віоланта така розумна, як думає? І «Кого любить Бридка?» Що ж, боюся, вона закохана в твого батька. І то давно. Задовго до того, як зустріла його:

— Що? — приголомшено подивилась на нього Меґі. — Що ти верзеш? Віоланта навряд чи старша за мене і Бріану!

— Дурниці! Можливо, роками вона не старша, але так багато пережила, що принаймні втричі старша за тебе. Крім того, як і багато князівен, вона має дуже романтичне уявлення про розбійників. Чому, по-твоєму, вона звеліла Бальбулюсу проілюструвати всі мої пісні про Сойку? А тепер він у плоті та крові їде поряд із нею. Хіба не романтично, га?

— Ти огидний! — обурилася Меґі, знову розбудивши Розенкварца.

— Чого це? Я тільки пояснюю тобі, про що треба думати, якщо я справді спробую допомогти цьому сюжетові дійти до щасливого кінця, хоча сам він, мабуть, давно вже має в голові щось інше. А що, коли я міркую слушно? А що, коли Віоланта кохає Сойку і твій батько відмовить їй? Чи захистить вона його попри відмову від Змієголова? Яку роль гратиме Вогнерукий? Чи помітить Свистун, у яку гру грає Віоланта? Запитання, самі запитання! Повір мені: цей сюжет — лабіринт! Здається, ніби існує багато шляхів, але тільки один з них слушний, і за кожен хибний крок кожного буде покарано прикрою несподіванкою. Але цього разу я буду наготові. Цього разу, Меґі, я бачитиму пастки, які він наставляє мені, — і знайду правильний вихід. Саме тому я й запитую себе! Наприклад: де ділася Мортола? Це запитання не дає мені спокою. І що, хай йому чорнильний біс, поробляє Орфей? Запитання і ще більше запитань… Але Феноліо знов у грі! І врятував Чорного Принца!

Кожна зморшка старого обличчя Феноліо світилася самозадоволенням.

Ох, це таки страхітливий старигань!

Озерний замок

Вона має в собі щось таке, що не підвладне словам.

Джон Стейнбек. Моя подорож із Чарлі

Вони їхали на північ, щоразу далі на північ. Уранці другого дня Віоланта звеліла зняти з Мо мотуззя, бо один солдат шепнув їй, що Сойка невдовзі вже не зможе ворушити руками. На відстані милі від Омбри на них чекало понад п’ятдесят солдатів. Навряд чи хто-небудь із них був старший за Фарида, і всі мали такий рішучий вигляд, наче були ладні йти за Віолантою на край світу.

З кожною пройденою милею ліси ставали темніші, а долини глибші. Пагорби перетворились у гори, а на деяких перевалах уже лежав такий глибокий сніг, що їм доводилося спішуватись і вести коней. Гори, крізь які вони їхали, видавалися безлюдними. Тільки дуже рідко Мо бачив удалині село, самотній хутір або хатину вугляра. Здавалося, ніби Феноліо забув заселити людьми й цю частину свого світу.

Вогнерукий приєднався до них, коли вони вперше отаборились, і то з такою невимушеністю, наче не було нічого простішого, як знайти слід, який старанно замітали Віолантині солдати. Вони дивилися на нього так само перелякано-шанобливо, як і на Мо. Сойка, Вогнеходець… Звичайно, вони знали пісні, і їхні очі запитували: чи й вони мають ту саму плоть, що і в них?

Щодо себе, то Мо відповідь знав, дарма що інколи запитував себе, чи в нього замість крові не біжить у жилах чорнило, — але щодо Вогнерукого він такої певності не мав. Коні харапудились, побачивши його, дарма що той шепотом міг заспокоїти їх. Він навряд чи їв або спав і брався за вогонь, мов за воду. Та коли він говорив про Роксану або Фарида, в його словах бриніла людська любов, а коли він дивився на доньку, і то так непомітно, немов соромився, той погляд був поглядом смертного батька.

Їхати верхи було добре, просто їхати, а тим часом перед їхніми очима Чорнильний світ розгортався, як вправно складений папір. Із кожною милею Мо дедалі більше сумнівався, що це все постало завдяки словам Феноліо. Чи не буде ближчим до правди вважати, що старий — просто репортер, який розповів лише про невеличку частину цього світу, один уламок, який вони давно вже лишили позаду? Обрій обступали незнайомі гори, Омбра була далеко. Непрохідна хаща видавалась не менш далекою, ніж садок Елінор, Сутінковий замок — не більш ніж похмурим сном…

— Ти був коли-небудь у цих горах? — запитав він якось Вогнерукого, що здебільшого мовчки їхав поряд із ним. Інколи Мо здавалося, ніби він чує його думки. «Роксана», — шепотіли вони. А очі Вогнерукого раз по раз поглядали на доньку, що їхала обіч Віоланти й навіть не дивилася на батька.

— Ні, не думаю, — відповів Вогнерукий, і, як і щоразу, коли Мо озивався до нього, здавалося, наче він гукає йому у відповідь з місця, яке годі описати словами. Вогнерукий не розповідав про нього, а Мо не розпитував. Він знав, що відчуває його товариш. Білі жінки доторкнулися до них обох і породили в їхніх серцях тугу за тим місцем, постійну мовчазну тугу, водночас і солодку, і гірку.

Вогнерукий глянув через плече, наче шукав очима знайомих краєвидів.

— Раніше я ніколи не їздив на