Ю. Несбе - Червоногрудка

Харрі проковтнув останній шматок кебаба, витер рот серветкою і озирнувся, шукаючи очима урну.

— Ну, — протягнув він, — узагалі, я мав на увазі, що поки що відповісти на всі запитання ми не можемо. Я розумію, що для прокурора наших доказів недостатньо. Але ні нам, ні йому не слід забувати, що підозрюваний може скоїти чергове вбивство. Шефе, ви боїтеся, що буде скандал, якщо ми викриємо Евена Юля. Але уявіть собі, який скандал буде, якщо він уб'є ще кого-небудь? А коли з’ясується, що ми його підозрювали, але не завадили йому…

— Так, так, так, я все це знаю! — сказав Мьоллер. — Отже, по-твоєму, він і далі вбиватиме?

— Багато що в цій справі мені незрозуміло, — відповів Харрі. — Цілком ясно тільки одне: він ще не виконав усіх пунктів свого плану.

— І чому ж це тобі «цілком ясно»?

Харрі поплескав себе по животу й усміхнувся:

— Тут у мене — маленький телеграф, і він постійно відстукує мені морзянку. Про те, що у злочинця була причина купити найдорожчу в світі кілерську гвинтівку. Ви знаєте, шефе, ім’я Даніеля Гюдесона було легендою ще й тому, що він чудово стріляв. І зараз мій телеграф стукає, що цей хрестовий похід наближається до логічного завершення. Злочинець вирішив увінчати свою роботу чимось, що обезсмертить ім’я Даніеля Гюдесона.

На мить крізь літепло, здіймаючи в повітря пил і сміття, по Мотцфельдтс-ґате пронісся порив, крижаного вітру — останній подих зими. Мьоллер заплющив очі, здригнувся і щільніше закутався в пальто. У Берґен, подумав він. У Берґен.

— Я спробую що-небудь зробити, — сказав він. — Чекайте мого дзвінка.

ЕПІЗОД 90

Поліцейська дільниця, 16 травня 2000 року

Харрі з Халворсеном чекали на дзвінок. Чекали так нетерпляче, що, коли телефон задзвонив, обидва зірвалися на ноги. Харрі схопив слухавку і заволав у неї:

— Холе слухає!

— Кричати вже необов’язково, — відповіла йому Ракель. — Для цього й придумали телефон. Що ти там казав про сімнадцяте?

— Що? — Минуло кілька секунд, перш ніж Харрі згадав. — Що я буду на чергуванні?

— Ні, інше, — сказала Ракель. — Що ти зробиш усе можливе й неможливе…

— А, ти про це. — Харрі відчув у грудях дивне, але приємне тепло. — Ви вирішили перебути цей день зі мною, якщо хтось погодиться почергувати за мене?

Ракель засміялася:

— Ти просто диво, Харрі! Хочу тобі відразу сказати, що твоя кандидатура була не першою в списку. Але, як батько відмовився, сказавши, що хоче цього разу побути на самоті, тоді ми й вирішили провести цей день з тобою.

— А що Олег?

— Це була його пропозиція.

— Справді? Який гарний хлопець!

Харрі повеселішав. Йому аж кричати захотілося з радощів. Він підморгнув Халворсену, що з усмішкою на все обличчя сидів за столом.

— Ну що, домовилися? — улесливо спитала Ракель.

— Якщо в мене вийде з усім розібратися, то так. Я передзвоню.

— Добре, або можеш зайти до нас на вечерю. Якщо, звісно, буде час. І бажання.

Ці слова Ракель промовила так невимушено, що Харрі відразу зрозумів: вона заготувала їх ще до дзвінка. Його розбирав сміх, голова була легкою, ніби від наркоти, і йому вже хотілося відповісти «так», коли він раптом пригадав її слова за обідом у «Діннері»: «Я знаю, що одним разом справа не кінчиться». Авжеж, вона запрошує його не на вечерю.

«Якщо, звичайно, буде час. І бажання».

Ось воно. На Харрі напала паніка.

— Вибач, Ракеле, у мене дзвінок по іншій лінії. Можеш трохи почекати?

— Звичайно.

Харрі натиснув на білий квадрат кнопки і почув голос Мьоллера.

— Ордер на арешт у нас уже є. Ордер на обшук — буде. Тебе вже чекає Том Волер з двома автомобілями й чотирма озброєними поліцейськими. Сподіваюся, телеграф у тебе в животі працює справно, Харрі.

— Інколи він видає не ту літеру, та це анітрохи не шкодить роботі в цілому. — Харрі мигами показував Халворсену, щоб той хутчіш надягав куртку. — До скорого. — Він поклав слухавку.

Коли вони з Халворсеном уже стояли в ліфті, Харрі раптом згадав про Ракель, яка все ще тримає слухавку в руці і чекає відповіді. Невідомо чому, але Харрі був у цьому впевнений.

ЕПІЗОД 91

Вулиця Ірісвеєн, Осло, 16 травня 2000 року

Перший по-літньому теплий день змінила прохолода. Поліцейський автомобіль в’їхав у принишклий житловий район. Харрі було не по собі. Не тому, що він спітнів під бронежилетом. Ні, йому не подобалася ця тиша. Харрі дивився на акуратно підстрижені живоплоти, на вікна особняків — ніде анінайменшого руху. Атмосфера вестерну, де героїв очікує засідка.

Спочатку Харрі не хотів надягати бронежилет, але Том Волер — відповідальний за операцію — запропонував йому вибір: або надінеш жилет, або залишишся вдома. На аргумент, що кулі з мерклінівської гвинтівки пробивають стіни так само легко, як гарячий ніж у відомій приказці ріже масло, Волер просто знизав плечима.

Поліцейських автомобілів було два. Другий, у якому сидів Волер, мав їхати вулицею Соґнсвеєн, далі повз Уллевол-Хагебю і прибути до місця з іншого боку, із заходу. Харрі чув по рації голос Волера. Спокійний, впевнений. Запитував місцезнаходження, повторював інструкції і закликав кожного поліцейського робити те, що від нього вимагається.

— Якщо він професіонал, він напевно встановив на воротах сигналізацію. Отже, нам не можна в них заходити. Доведеться лізти через паркан.

Він діловий поліцейський, навіть Харрі змушений це визнати, — було очевидно, що інші поліцейські в машині поважають Волера.

Харрі вказав на червоний дерев’яний будинок:

— Це тут.

— «Альфа», прийом, — сказала жінка на передньому сидінні в рацію. — Ми вас не бачимо.

З рації почувся голос Волера:

— Ми за рогом. Намагайтеся, щоб вас не помітили з будинку, поки не побачите нас. Прийом.

— Пізно, ми вже біля будинку. Прийом.

— Гаразд, залишайтеся поки що в машині, під’їжджаємо. Кінець зв’язку.

Наступної миті друга машина вигулькнула з-за повороту. Проїхавши ще п’ятдесят метрів, перша машина зупинилася, перекривши виїзд з гаража. Друга машина зупинилася просто перед ворітьми.

Вискакуючи з машини, Харрі почув лінивий, приглушений стук тенісного м’яча. Сонце вже сідало за вершини пагорбів, у повітрі запахло свинячими котлетами.

Вже з першої секунди почалася циркова вистава. Двоє поліцейських з автоматами «МП-5» наготові перестрибнули через живопліт і побігли довкола будинку: один — праворуч, другий — ліворуч.

Жінка-поліцейський з машини Харрі залишилася на місці: її завданням було забезпечувати радіозв’язок із центром оповіщення і не підпускати випадкових перехожих. Волер і ще один поліцейський дочекалися, поки двоє перших добіжать до місця, потім закріпили рації на грудях і, високо піднявши вгору табельні пістолети, теж перескочили через огорожу. Харрі