Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

Тирулега. Він намагався видобутися назовні, але наче незрима сила раз по раз відкидала його назад, у безпечне нутро карети. Упертюх Тирулега не припиняв спроб. Міцне дерево кришилося під побілілими пальцями енітимура, по обличчю старого котилися великі краплі поту: неймовірним напруженням усіх душевних сил ловець снулів боровся з проклятою агорафобією, що загострилася в мить небезпеки. Там, унизу, гинув його внук, а дідусь Ікер не міг прийти на допомогу маленькому Санчесу! Конрад майже фізично відчував, як фобія раґнарита відступає під тиском сталевої волі старого, але повільно, надто повільно…

— Уб’ють же…

— Граф сказав: чекати…

— Уб’ють!

— Барон сказав: перекинемося…

— Граф сказав! Барон сказав! Вічний Мандрівець йому сказав! Зараз, діточки, зараз, тримайтеся, ми швиденько… — бурмотіла, вовтузячись у глибині фургона, Аглая Вертенна.

«Що вона там робить?» — дивувався барон.

Раптом, ще більше розширивши діру в полотні, назовні вивалився один із бабиних клумаків і бухнувся в пилюку. За клумаком пішов саквояж графа, невідомо чий клунок, торбина Коша, плетений кіш, що належав, очевидно, Марії Форзац, похідна скринька самого барона, друга скринька, третя…

Якби це бачив Любек Люпузано, камердинера б шляк трафив.

«Що ж ти дієш, ти ж поважна жінка?!» — мало не крикнув обер-квізитор, поспіхом розвертаючи кобилу та відводячи її вбік, щоб не забило ноги поклажею. Полотно відірвалося з двох країв, оголивши ребра й черево фургона. Карга шаруділа всередині й була схожа на Лихо Однооке, що навісніє від бажання обдарувати слухняних діток у Мамчин День.

Голосно гавкав Лю — собаці дісталося саквояжем.

— Жени, рудий!

Баба полегшувала віз, щоб той не перекинувся, коли помчить із пагорба.

Конрад глянув униз, на перехрестя, що втопало в поросі. Нічого не можна було розібрати: окремі відблиски сталі, метушливий рух, як у розворушеному мурашнику, лемент, приглушені ватою відстані. Ось із хмари вилетів темний лицар і тарганом помчав геть, скособочений у сідлі, притискаючи до грудей поранену руку.

Його ніхто не переслідував.

Барона обвіяло вітром. Містрис Форзац, яка за своєю звичкою мовчала і про яку всі забули, щойно Конрад відсторонився, кинула коня вперед, змусила перескочити через купу речей. Лю, басовито гавкнув і рвонув слідом за хазяйкою.

— Куди ви?! Стривайте!

Ну що ти вдієш із цими цивільними?! Секунду барон вагався: мчати за самовільною містрис, чи лишатися? І тут побачив ще двох вершників. Двоє спостерігачів, що стежили за лжеквесторами від клієнтели, поспішала приєднатися до битви. До людей на пагорбі їм тепер не було ніякого діла.

Обходячи загін ліворуч, бездоріжжям, чорні ідеалісти мчали на підмогу.

Тієї миті, коли барон вирішив скакати навперейми, зміїне сичання розірвало повітря біля самого вуха Конрада. Ближній вершник сіпнувся й почав завалюватися набік, чіпляючись за повід пальцями, що дедалі слабшали.

— Діточки!

Рука Аглаї Вертенни, занесена для кидка, стискала друге веретено, але вцілілий лицар Вечірньої Зорі був уже надто далеко.

— Я його візьму! Давайте вниз… Тільки обережно!

Останні слова барон кричав через плече, женучи кобилу вслід лицареві, що віддалявся. Тішила дотепна реприза: знову обер-квізитор переслідував чоловіка в чорному. Але цього разу Конрад збирався дістати втікача за всяку ціну. Під копитами — суха трава, вибоїни, ями. Кущі дружинника кидаються назустріч, намагаючись затримати. Кобила спотикається, у грудях паскудно тьохкає — ні, нічого, вирівнялася. Чорна глянсова спина попереду: хітин жука-трупоїда. Шкода, арбалета немає. Добро, Зло — химері під хвіст!

— Стій!

Чорний озирається, притримавши коня, розвертається назустріч. Довгий палаш залишає піхви, верескнувши розлюченою єхидною. Обличчя вершника зовсім молоде, безвусе. На кінчику носа кумедно висить крапля поту. Він дуже схожий на корнета Лефевра: не розгубленого юнака, яким був корнет у холі «Обителі героїв», а самовпевненого, зухвалого насмішника, що бажає зажити слави дотепника перед офіцерськими зборами. Обидва — хлопчиська; обидва повні вщерть самовпевненості.

Що це змінює?

Нічого.

* * *

Відстань була надзвичайно велика.

Втім, для тих, хто вміє ловити елементалів повітря й лоскотати їх під пахвою кінчиком нігтя, такі дрібниці не відіграють особливої ролі. Як відомо, від лоскоту елементалі — мова про «протяги», що не досягли повної фази дорослішання — вигинають спинку дугою, як коти, і сягають найвищого просвітлення. Якщо, підсилюючи або послаблюючи вплив, правильно підібрати кривизну опуклості, можна перетворити слабкий людський зір на орлиний.

Для людей, що чекали на крейдяному пагорбі й серед яких вігіла з радістю впізнала барона Конрада, огляд затуляла хмара пилу. Але для глядача, що стоять на балконі однієї з веж Чуриха, краєвид відкривався чудовий і повчальний. Як казав товстун Месроп у хвилини хандри:

«Щоб ви так жили, як вони виживуть!»

З власної ініціативи, понад обов’язковий для вігілів курс «сизача» — силового затримання чарівників, — Анрі час від часу відвідувала факультатив з дотичного рукоприкладства. Інтерес її був академічним, стосувався теорії та історії ратних практик; лише таких горлохватів, як, скажімо, Інгвальд Холєра чи Грегор Прочанин, тренували для військових справ «сухо», без застосування Високої Науки. Минулого літа заняття на факультативі проводив Крістобальд Скуна, уславлений гіпнот-конверер, батько-засновник храму Шестирукого Крі. Виклавши методики засвоєння бойових навичок гомобестій, у фіналі семінару гіпнот поділився таємним: невдачами на початку творчого шляху.

«Був молодий, — відверто сказав маг. — Хотів тут і зараз, усе й відразу».

Він розповів, що до гомобестій, частковий гуманізм яких полегшує поєднання психо-лекалів, прийшов через роки, а спершу замахнувся на неможливе. Піднявши руку, Анрі запитала:

«Кого саме, шановний колего, ви взяли за типологічну основу? Великих бійців минулого? Хижих тварин? Демонів?»

Відповідь змусила її прикусити язика.

Як вихідний зразок Крістобальд Скуна взяв геральдичних монстрів!

Йейл (герб д’Естрем’ерів) — рудувато-чорний антилопоїд з іклами вепра-сікача і вбивчими рогами козлотура, закріпленими в шарнірних гніздах черепа, через що роги оберталися на всі боки без руху голови. Жахливий енфілд (герб Пепінідів) — паща лисиці, груди хортиці, тіло лева, передні лапи орла, задні лапи та хвіст вовка. Симпліциссимус (герб династії Реттінгів) — далекий родич дракона з лапами сокола і хвостом, закрученим у смертельну петлю з наконечником піки. Опінікус (герб дому Малабрюйерів) — грифон-мутант, в якому лев’яча частина взяла гору над пташиною. Щуральд (герб древнього роду Куролесингів) — кровожерний лебідь із дзьобом у вигляді зубатої щуки й клешнями рака замість крил. Альфін (герб Баданденської тиранії) — гриватий тигр із вухами віслюка, жалом змії та двома пазуристими лапами сови. Лютий анталоп, вогняноокий пес-рогач баргест, кочет-зміеног абраксас…

Гербів вистачало для найзбоченіших комбінацій.

Перші два десятки добровольців, намагаючись у хвилину бойової люті ототожнювати себе з кошмаром геральдики, набули воістину дивовижних властивостей. Але на жаль, вади взяли гору над досягненнями! У мирному житті нещасних переслідували страшенні розлади тіла й розуму, Шестирукому Крі