Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

2

Головне мати зимну голову і витримку, нікуди не квапитися, хоч би як щось шпигало в задницю. Я сидів у хаті, ніде не рипався. «Жоржа» ми замкнули, почепивши табличку «Пєрєучьот». Там перебував лише Левко. Краух урешті заспокоївся і змирився зі своєю долею. Я приніс йому кілька листівок, які скидали на Львів з совєтських літаків. Він просив мене перекласти, листівки закликали львів’ян виявляти ворогів і зрадників. Краух став повністю залежним від мене.

— То ви ж мене хоч у підвалі не тримайте, — просився. — Можна, я з вами жити буду?

— Щоб ви мене одної чудової ночі задушили?

— Та що ви таке кажете? Ви ж тепер мій єдиний.,, єдиний...

— Янгол-охоронець, — підказав я з усміхом.

— Так виходить. Нікуди я не дінуся.

— Що ж, я спробую подумати, як скрасити вашу долю.

— Коли?

— Ще не вирішив.

Він вилаявся, пройшовся з кутка в куток і прошепотів у віконечко:

— Якщо випустите, я вам повідомлю дещо про вашу сестру.

Мене мовби прошило струмом, я сіпнувся і відчув страх, тісно переплетений з давніми снами й мареннями.

— Не може бути, — промовив я. — Звідки вам про неї знати?

— У мене є документи. Я їх навмисне приберіг для такого випадку. І вони при мені.

Я замислився. Чи мене аж так сильно могла цікавити моя сестра? Що у нас може бути спільного? А проте вона мене колись манила, особливо, коли я був підлітком, я тоді прагнув її найдужче, та не як сестру, а як коханку, але згодом ці любасні марення вгамувалися, і я про неї почав забувати. Слова Крауха пробудили в мені ті притлумлені фантазії, я дізнав збудження, і бажання розгадати нарешті загадку своєї сестри перемогло. Я відчинив двері, він вийшов з підвалу на подвір’я і глянув у небо. Може, відчув себе бузьком? Але небо було для нього замкнене на ключ. Там летіли совєтські літаки і скидали листівки, в яких вітали нас із визволенням і новим життям. Я завів його до хати, налив цитринової настоянки, ми цокнулися і мрійливо смакували. Мелася, як звикле, валялася на канапі. Краух відкинувся на спинку, випростав ноги і втупив погляд у розшитий китайськими краєвидами обрус.

— Ну, — сказав я, — що там про мою сестру?

Краух глянув спочатку на мене, потім подивився на Меласю й усміхнувся. Я помітив, що той усміх не віщував нічого доброго, то був диявольський усміх, хоча я ніколи справжнього диявольського усміху не бачив, але чомусь був певен, що виглядає він саме так. І коли я про це подумав, жах скував моє серце. Я простежив за його поглядом, і мене всього затрусило, я кивнув на двері, завів його в глухий кінець саду і промовив: «Ну?» Він подивився в мої очі і смикнув плечима: «Але ж ви вже здогадалися?»

Усе в мені провалилося, в голові почало гудіти, а потім стукотіти — не може цього бути, не може, не може, не може... Я вхопив його за обшлаги й дивився йому в очі, намагаючись прочитати щось більше, ніж було мовлено досі, я дивився з тупою надією, що це неправда, водночас помічаючи в собі присутність якогось дивного, загадково солодкого і жахливого відчуття, чогось такого, що жевріло в мені віддавна, але не увиразнювалося, а сиділо в глибині єства, кублилося там і проростало. Адже ті мої еротичні марення про сестру виглядали забавою, не сприймалися поважно, як і такі ж марення про фей чи добрих чарівниць, але коли марення раптом здійснюється, це викликає панічний страх, тіло пронизують нервові струми, воно починає бриніти, а голос — сіпатися. І тоді правда й неправда сходяться в одному зударі, а ти не можеш, не можеш, не можеш сказати з певністю, хто з них повинен перемогти.

Краух вивільнився з моїх рук і простягнув папери, в яких значилося: «Меланія, донька покійних Марка Попеля і Ребеки Шимель, віросповідання жидівського, передається під опіку панства Краґелів — Аарона та Ґолди, того ж віросповідання. Засвідчено рабином міста Дрогобича Якубом Авіґдором». Наступний документ засвідчував зміну прізвища з Краґель на Краґельську та зміну віросповідання на римо-католицьке. Руки в мене тряслися і перехопило подих. Я жив із рідною сестрою. На щастя, вона не вагітніла. Але я жив з нею, жив, жив. Я кохав її. І кохаю зараз. Мої гріховні марення про злягання з сестрою втілилися в життя, це тіло, яким я так розкошував, було моїм від самого народження, її душа була моєю, безліч її звичок були схожі на мої, я давно помічав, що нас єднає незмірно більше, ніж пересічних чоловіка й жінку, ми були одним цілим, розуміли одне одного з першого погляду. В дитинстві Мелася вкладала голку в окраєць хліба, йшла з ним на вулицю і простягала першій-ліпшій жебрачці. Жодна жебрачка при ній того хліба не їла, тому вона й не знала, чим усе закінчилося. Але то був я, вилитий я, і вже тоді, коли вона мені про це розповідала, міг би здогадуватися, що ми з одного заквасу, хоч і не з однієї діжки.

Вуста мої засіпалися, очі набрякли слізьми. Краух мовчки спостерігав за мною, обличчя його набрало вже не насмішкуватого, а поважного вигляду, я навіть помітив у його очах щось схоже на співчуття. Я не стримався, обняв його і заридав у нього на плечі, а він поплескував мене рукою по спині й казав:

— Ну, ну... не розпачайте так... це ж тільки між нами...

— Так, — шепотів я крізь сльози, — це тільки між нами. Я їй про це не розповім. І ви не розповідайте. Це її викінчить.

— Не буду, не буду, — потішав мене. — Заспокойтеся. Врешті-решт ви не зовсім рідні.

— І ви знали... знали... але не забрали її в Гетто...

Я нарешті відлип від нього і витер сльози.

— Ні, не забрав. Однією жидівочкою більше, однією менше — яка різниця. Не хотів вам завдавати болю. Все ж ви свою роботу виконували сумлінно. — Він спритно висмикнув з моїх рук папери і сховав до кишені. — Так буде безпечніше.

Раптом я щось згадав. Прізвище її батька.

— Чекайте, поет Маврицій Шимель, якого я зустрів у таборі, мабуть, зведений брат Меласі?

— Саме так.

— І що з ним?

— Епідемія. Між іншим, вона носила і йому пакунки. Ви про це не знали?