Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

який ні про що не говорив. Мурка відчувала дивний підйом сил, наче це не її поранило в ноги та спину кілька годин тому. – Звідкіля ти?

– З Іванового.

– О, місто наречених, – пожартувала Ганна, і солдатик також змучено посміхнувся.

– Так, у мене весілля мало бути в жовтні, дівчину Танею звати, – поділився своїм горем Альоша і скривився. – У живіт поранило, дуже боляче. Тепер, напевне, доведеться відкласти.

– Напевне, – погодилася Ганна. – Не потрібно було в Україну воювати їхати, не довелось би весілля відкладати.

Альоша здивовано подивився на Ганну.

– Ми ж у Росії, яка це Україна?

– Альошенька, ми – в Україні! Десь біля Старобешевого, Донецька область. Знаєш таке місто – Донецьк?

– Не може бути!

– Чому це – «не може бути»? Ось я – з Одеси. Як ти думаєш, як мене могло в Росію занести і тут поранити? Ти пам’ятаєш, як ви сюди їхали, «ти помнішь, Альоша, дорогі Донєччини»?

– Ну, в нас вилучили всі документи, мобілки і відправили сюди. Сказали, що на навчання, наближені до бойових… – обличчя Альоші спохмурніло. – Ми полями їхали з боку Ростова. Там знаків ніяких немає…

Хвилин через сорок приїхав броньований санітарний «камаз», на якому вони години дві збирали поранених російських солдатів. Вивантажилися у військовому польовому шпиталі – Мурку витягли з машини, зробили укол, перев’язали ногу і понесли до вертольота.

– Куди ви, – зупинив санітарів грубий крик, – її тягнете? Вона ж українка!

Ноші повернули до наметів, але всередину не занесли – залишили на вулиці, і до вечора наче і забули про неї. Вночі стало страшенно холодно, Ганну трусило, як у лихоманці. До неї пару разів підходили санітари – кололи знеболювальне, однак ковдру не дали, як вона не просила. Крізь напівсон і напівзабуття вона спостерігала, як під’їжджають танки і бетеери, як із них вилазять люди з розкосими очима і тягнуть своїх поранених у намети. І їй здавалося, що вона перенеслася на кілька століть назад, тільки замість коней воїни Батия примчали на танках.

Зранку розпочався допит. Молодий ефесбешник свердлив Мурку поглядом, наче хотів просвердлити наскрізь (вона так і прозвала його про себе – позивний Свердло) і ставив конкретні запитання про командирів добровольчих батальйонів. Певне, росіяни весь цей час слухали рації українських військових, тому що Свердло наполегливо розпитував про тих бійців, чиї позивні Ганна найчастіше чула в ефірі. Вона подякувала собі за передбачливість: блокнот із позивними всіх поранених, які лікувалися в санчастині школи в Іловайську, і номерами телефонів їх родичів, вона встигла викинути в палаючу траву, як тільки її поранили, ще біля автобуса.

– Та я тут у гостях, – вигадувала вона на ходу легенду. – Приїхала до знайомих хлопців – погуляти, побухати, ну, самі розумієте… А тут – оточення, поранення… Потрапила в халепу, одним словом. Не пощастило страшенно.

– А от на пальцях у вас натерто. Може, ви – снайпер?

– Та я зброї в руках у житті не тримала, це принципово! – тут Мурка сказала правду.

Вона навіть ніколи не фотографувалася зі зброєю, не хотіла торкатися знаряддя вбивства. Допомагати, ризикуючи своїм життям, солдатам – це одне, а стріляти самій, забирати чужі життя – зовсім інше. Допомагати людям – у цьому вона вбачала свою місію, але не вбивати, ні.

Ближче до обіду Мурці зав’язали очі, поклали в машину і перевезли в інше місце, де в ямі сиділи поранені й полонені українські солдати. Час від часу вузькоокий сержант намагався зв’язатися по рації з українським штабом, але звідти не відповідали.

– Ви нікому не потрібні! – одночасно злився та радів він. – Ніхто вас забирати не хоче! – Подивився на Мурку і наказав: В яму її!

Мурку опустили в яму. Дія знеболювального закінчувалася, Ганну починало трусити і вивертати від болю, хотілося забутися і нічого не відчувати. Приблизно в такому ж стані знаходилася більшість українських полонених, які купою, щільно один біля одного, сиділи і напівлежали; говорили мало – не вистачало сил. З ями було видно частину неба, але Мурка багато б дала, щоб не бачити його – сонце палило нещадно і дуже хотілося пити. Води полоненим давали мізер, вистачало хіба що змочити губи. Полонені лежали і чекали, коли щось станеться, але нічого не траплялося, і залишалося тільки сподіватися, що до ночі з поранених ніхто не помре, а потім – що ніхто не помре до ранку. Раптом згори на Ганну впало кілька шматків сухої землі. Вона підняла голову – на краю ями стояли і дивилися на полонених троє солдатів із автоматами.

– Ми вас зараз розстріляємо, – сказали вони, запустили пару черг у повітря і гучно розреготалися: бу-га-га!

«Дуже смішно», – подумала Ганна. Але якби їх зараз тут дійсно вбили, то тим солдатам навряд чи світило б якесь покарання. Навіть якщо б і світило, то яка різниця, розстріляним було б уже однаково. Життя полонених знаходилися в цілковитій владі випадкових людей, даної їм танками й автоматами, людей, яких закинула сюди воля одного маленького чоловічка. І ці люди – добрі вони чи злі, росіяни вони чи буряти, ніжні чи жорстокі, високі а чи низькі, блондини чи брюнети, світлоокі чи темноокі, одружені чи самотні, люблячі чи люблені – вирішували, якій їй нині бути – живою чи мертвою. Це дуже гидке відчуття. Вона подумала, що син, напевно, вже пішов до школи, можливо, навіть, і сьогодні, хоча яке зараз число – 30 серпня, 31 серпня, 1 вересня чи якесь інше, вона не розуміла.

Ганну забрали з ями через кілька годин. Їй давно вже стало байдуже, куди її повезуть, аби тільки, нарешті, кудись уже привезли. В машині Мурці посміхнулася вдача – поруч опинився полковник української армії, який допоміг поправити бинти і дав напитися води. По дорозі підібрали ще кілька поранених, яких разом із полковником кинули в чергову яму з полоненими, а Ганну залишили лежати на ношах поруч. Місце, де їх тримали тепер, наскільки Ганна могла орієнтуватися, знаходилося на тому самому пагорбі, біля якого її поранило.

Під вечір стало прохолодно. Мурка побачила, як біля поранених клопочеться український офіцер із дивовижно добрим обличчям. Ймовірно, той був медиком, тому що дуже вміло робив перев’язки і давав бійцям слушні поради. Його чомусь не обмежували в пересуванні, й він вільно спілкувався з росіянами. Офіцер підійшов до Ані й накрив її бушлатом.

– Що там? – запитала вона начебто ні про що.

– Учора – забрали звідси два «камази» «двохсотих», мені також дозволили збирати рештки. Кажуть, близько семисот людей загинуло. І сьогодні збирають…

«А скільки згоріло і скількох розірвало