Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

в якій лежав пакетик. Цього разу вона була незамкнена. Я відкрив, і вона виявилася порожньою. Конверт зник. Моя tisana могла б послугувати доказом, та вона вилила її у вікно. Я все відчиняв шухляди, а Луїза стояла поруч, стривожено насупивши брови.

— Треба було почекати, — сказала вона. — Це нерозумно. Треба було почекати мого батька, він би все зробив законно. Те, чим ти зараз займаєшся, має вигляд звичайнісінької крадіжки.

— Коли йдеться про життя та смерть, — відказав я, — немає коли чекати на законні дії. Ось, що це?

Я нетерпляче тицьнув їй до рук довгий аркуш паперу з назвами. Деякі було написано англійською, деякі латиною, а деякі італійською.

— Я не впевнена, — відповіла вона, — та, здається, це список рослин і трав. Почерк важко розібрати.

Вона намагалася розгадати написи, а я тим часом вивертав уміст шухляд.

— Так, — сказала Луїза, — це, певно, її трави та настоянки. Інший аркуш — англійською, здається, це нотатки з розведення рослин, поради за породами.

— Пошукай рокитник, — сказав я.

На мить ми зустрілися поглядами, вона все зрозуміла. Потім поглянула ще раз на аркуш, який тримала в руках.

— Так, є, — сказала вона, — та це нічого нам не говорить.

Я вихопив у неї аркуш і прочитав там, куди вона вказала пальцем.

«Laburnum Cytisus. Походить із південної Європи. Всі рослини цього роду можна пересаджувати, використовуючи насіння, а деякі — за допомогою живців. На першому етапі слід посіяти насіння в клумбі або ж безпосередньо у відведеному для рослини місці. Навесні, приблизно в березні, якщо рослина недостатньо виросла, її можна пересаджувати рядками в розплідник, де вона має лишатися, доки не дозріє достатньо для пересадки в місця безпосереднього зростання».

Нижче було додано довідку про джерело, звідки було взято інформацію: Новий ботанічний сад. Надруковано для «Джон Стокдейл та Компанія», Т. Боуслеєм, Болд-Корт, Фліт-стрит, 1812.

— Про отруту тут немає нічого, — сказала Луїза.

Я продовжив обшукувати бюро. Знайшов лист із банку. Я впізнав почерк містера Коуча і поспіхом розгорнув його:

«Шановна мадам!

Дякуємо вам за те, що повернули колекцію коштовностей сімейства Ешлі, які, згідно з вашими інструкціями, позаяк ви вирушаєте за кордон, будуть зберігатися в нашому сейфі, доки права на них не перейдуть до вашого спадкоємця містера Філіпа Ешлі.

Із повагою,

Герберт Коуч».

Я поклав листа назад, відчувши на серці раптовий біль. Хай би як впливав на неї Рейнальді, цей учинок вона здійснила з якихось власних міркувань, імпульсивно.

Більше я нічого не знайшов. Я обшукав усі шухляди, перевірив усі відділи для листів. Або ж вона знищила лист, або ж носила з собою. Спантеличений, розчарований, я повернувся до Луїзи.

— Його тут немає, — сказав я.

— Ти перевірив промокальний папір? — спитала вона невпевнено.

Немов той дурень, я поклав його на крісло, навіть не подумавши, що така очевидна річ може ховати в собі таємного листа. Я підняв папір, і з нього, з-поміж двох чистих сторінок, випав конверт із Плімута. Лист усе ще лежав усередині. Я дістав його й передав Луїзі.

— Ось він, — сказав я, — поглянь, чи зможеш ти щось розібрати.

Вона поглянула на листок паперу, а потім передала мені.

— Але це не італійська, — сказала вона. — Прочитай сам.

Я прочитав листа. Всього кілька коротких рядків. Він відкинув формальності, як я й передбачав. Але не так, як я собі уявляв. Лист було написано об одинадцятій вечора, але вступу не було.

«Позаяк ви стали більше англійкою, ніж італійкою, пишу вам вашою новою рідною мовою. Вже за одинадцяту, опівночі ми відпливаємо. Я зроблю у Флоренції все, що ви просили, і навіть більше, хоч і не впевнений, що ви на це заслуговуєте. Принаймні вілла та слуги будуть готові до вашого приїзду, коли ви нарешті вирішите відірватися від тих країв. Не тягніть надто довго. Я ніколи особливо не довіряв тим вашим сердешним запалам, як і вашим емоціям. Якщо ви, зрештою, не в змозі покинути хлопця, беріть його з собою. Та попереджаю — я б не радив цього робити. Бережіть себе і вірте мені. Ваш друг Рейнальді».

Я прочитав раз, потім ще раз. І передав Луїзі.

— Ти не знайшов доказів, яких шукав? — запитала вона.

— Ні, — відповів я.

Чогось бракувало. Якогось постскриптуму, на додатковому листку, який вона мала б сховати між іншими паперами. Я ще раз перевірив, та нічого не знайшов. Папір був чистий, за винятком одного згорнутого пакунка. Я вхопив його та розірвав упаковку. Цього разу це був не лист і не список трав чи рослин. Це був портрет Емброуза. Ініціали в кутку важко було розібрати, та я вирішив, що це один з її італійських друзів або ж якийсь художник, позаяк після ініціалів було виведено «Флоренція» і дата — червень того року, коли він помер. Вдивляючись, я розумів, що це, швидше за все, останній портрет Емброуза. Він значно постарішав, після того як покинув дім. Біля вуст та в куточках очей виднілися зморшки, яких я раніше не бачив. І в погляді його читався якийсь острах, ніби одразу ж за його плечем стояла тінь і він боявся поглянути назад. Його обличчя здавалося розгубленим і самотнім. Ніби він знає, яке нещастя на нього очікує. І хоч ті очі просили любові, вони благали й про співчуття. Під малюнком Емброуз сам написав кілька слів італійською: «Для Рейчел. Non ramentare che le ore felici. Емброуз».

Я передав малюнок Луїзі.

— Це все, що є, — сказав я. — Що тут написано?

Вона прочитала слова вголос, і на якусь мить задумалася.

— «Пам’ятай лише щасливі часи», — вимовила вона повільно.

І повернула мені малюнок та лист від Рейнальді.

— Вона не показувала його тобі раніше? — запитала Луїза.

— Ні, — відповів я.

Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного. Потім Луїза сказала:

— Може, ми безпідставно її звинуватили? Щодо отрути? Ти ж сам бачиш, немає жодних доказів.

— Доказів не буде ніколи, — сказав я. — Ні зараз. Ні взагалі коли-небудь.

Я поклав малюнок на бюро, а поруч — лист.

— Якщо немає доказів, — сказала Луїза, — ми не маємо права її засуджувати. Можливо, вона невинна. А може, й винна. Нічого не поробиш. Якщо вона невинна, а ти її звинуватиш, ти ніколи цього собі не пробачиш. Винним станеш ти, а не вона. Давай підемо звідси, спустимося до вітальні. Тепер я шкодую, що ми чіпали її речі.

Я стояв біля відчиненого вікна