Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Не треба товмача, — промовив Петрунін уже тихо, але так, що всі довкола замовкли. — Він і без товмача все розуміє, не забув, певне, нашої мови.

Бейлер-бей перелякано й розгублено дивився на Єфтимія.

— Пізнав свого колишнього побратима Єфтимія! І я тебе пізнав, колишній побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою.

— А ти не тупай, — понуро озвався Алі-паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Олексієм, гяуром був, а нині — бейлер-бей Алі-паша!

— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.

— Нема вже тих хлопців. Продав я їх усіх на галери. Там вони й поздихали. А був би й ти в тім човні, і ти б здох на галерах.

— А ти? Чому ти не здох?

— Бо я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер-бей, — і тепер мені не страшне вже ніщо!

— Чекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Двадцять літ я шукав тебе, як ти зрадив нас і втік до турка, і двадцять літ я не вірив, що ти, з яким я побратався кров’ю, зрадив козацтво! Аж тільки тепер повірив!

Петрунін озирнувся й показав рукою на казан із смолою:

— Сюди його!

Тіло бейлер-бея Алі-паші хлюпнуло в казан із смолою. А ще за мить з пронизливим криком він, чорний, палаючий, на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг і ревів од несамовитого болю, що охопив усе тіло.

— Добити? — запитав хтось із донців Петруніна.

— Не треба йому такої милості! Він заслужив на ще страшнішу смерть! — зціпивши зуби, відповів отаман.

Гаспареоне стояв поряд з отаманом Петруніним і мовчки дивився, як бігає, падає Алі-паша. Він здригнувся, уявивши собі, що така ж смерть може спіткати і його, якщо він потрапить до рук отамана Петруніна.

Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла, і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл. Турки відступали у відкрите море.

— Бачиш, малий? — запитав Клюсик Яремка. — Бачиш, як тікають од нас вороги? Ото виростеш — завжди пам’ятай, якщо воїн з Росії та воїн з України беруться за одну справу, то їх ніхто не переможе! А коли Україна поєднається з Москвою, то вона не такі кораблі матиме на Чорному морі. І згине навіки ворожа сила, що поневолює слов’ян. Розказуй про це дітям і онукам своїм.

— Та що ви? — озирнувся на Клюсика та на інших козаків, які раптом посуворішали, Яремко. — Я ж той… Я ж іще одружуватись не збираюсь. Я козаком хочу бути!

Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, обвіваючи своїм жаром турецькі судна, які, відступаючи, зближалися з нею і спалахували теж. Минала ніч, уже небо поблідло на сході.

Бій кипів не лише на морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Було визволено й кілька тисяч невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю і йшли в атаку разом з козаками. Вони палали ненавистю до ворога і готові були нищити все турецьке.

— Ну, зараз почнеться грабунок! — зловтішно сказав сеньйор Гаспареоне, який біг разом з козаками та визволеними невільниками. Що ж? Грабунок, то й грабунок.

Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулася в один бік, потім у другий, страшно закричала й побігла назустріч козакам та визволеним невільникам.

— Бери шаблю й рубай! — подав свою зброю Гаспареоне одному з невільників — вимученому чоловікові з палаючим од ненависті поглядом. Той схопив шаблю й кинувся назустріч жінці з дитиною.

І раптом його хтось так штовхнув у бік, що він відлетів і впав. Схопився. Перед ним стояв Максим.

— Іродова душа! Що ти робиш?! То ж дитина й жінка!

— То й що? Турки ж!

— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став? Стійте! — озирнувся на козацьку лаву Максим. — Хай проходять жінки й діти, старі й малі! Ми з ними не воюємо! А якщо хтось зачепить невинного турка чи турченя — голову одрубаю.

— Ну, ну! Не дуже! — захвилювалися в лаві.

Юрба переляканих турків не ворушилася.

Максим поманив пальцем молоду туркеню.

— Ну, йди, йди, не бійся!

Туркеня недовірливо подивилася на страшне обличчя Максима, очі козака дивилися по-доброму.

Туркеня пішла. Спершу повільно, потім швидше, а далі побігла і зникла у провулку.

— Ну! Бігом за нею додому, доки ваші хати не погоріли!

Юрба заворушилася. Одна жінка рушила, за нею друга, а далі нараз кинулися тікати всі.

Опівдні в порту залунали тулумбаси. Олександр наказував прибути в порт. Сюди ж, у порт, зганяли й місцевих жителів, які йшли неохоче, багато хто плакав — боялися розправи.

Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:

— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорського, який прибув на турецьку землю як султан Ях’я! Османли, слухайте слово султана Ях’ї, який прибув у Трапезонт!

Товмачі, перекладаючи кожне слово, гукали, щоб усім туркам було чутно.

— Слухаємо! — загули козаки донські й запорозькі. Турки мовчали.

Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:

— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття-запорожці, і ви, браття-донці! І до вас, братів, з неволі визволених, моє слово! Ми не розбійники, ми воїни-християни, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши з собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі.

А далі Олександр перейшов на турецьку мову:

— Османли! Я — султан Ях’я, син султана Амурата Третього і гречанки Єлени; прибув на турецьку землю не для того, щоб вас убивати. Військо, яким командую я, воює з армією і флотом султана Мустафи, який незаконно сидить на троні Османської імперії. Османли! Якщо ваша батьківщина і моя батьківщина теж не припинить розбою щодо інших народів і земель, то вона загине! Вона рано чи пізно втратить усі свої завоювання, якщо слухатиметься зажерливих султанів. Ваші сини проливають кров, гинуть на чужих полях. А ваші поля не родять хліба, бо нікому їх орати. Ваші храми занедбуються, бо нікому туди ходити. Ви живете з награбованого, і тому вас не люблять усі народи. Я міг би стати вашим султаном, але для цього вам треба було б забути про розбій, про війни, для цього треба було б розпустити вашу армію, щоб ваші сини орали землю, а не проливали чужу і свою кров! Хотіли б ви мати такого султана?