Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

class="p1">— Хотіли б ви мати такого султана, як Ях’я? — прокричали по-турецьки товмачі.

Юрба мовчала.

Вийшов наперед з турецької юрби старий дід. Він був сліпий, його вів хлопчик-каліка.

— Ях’я! Сину Амурата Третього! — сказав він. — Я не називаю тебе султаном, я не бачу твого блиску, я не бачу твоїх справ, я тільки чую твої слова. Ях’я, сину Амурата! Я багато прожив на світі, і мені не страшно вмерти за віру й за правду. Так що слухай. Я був серед тих, хто йшов за правду разом з Каландаром-оглу. Мені за це викололи очі. Ми називали Каландара-оглу своїм султаном. Але він не став султаном для всіх османли. Він хотів правди і щастя для всіх, але не захотіли його османли. Ти теж хочеш бути справедливим і для османли, і для гяурів. Не захочуть османли такого султана, не розуміють вони твоєї правди… Можеш мене вбити.

— Я не вб’ю тебе, — відповів Олександр. — Іди, старий, додому, ти однак нічого вже не зрозумієш. Ти сліпий не тільки очима, а й духом. Але, може, твій юний поводир зрозуміє колись те, що я кажу тобі і всім османли.

— Ях’я, сину Амурата! Мій поводир добре бачить, але він глухонімий, він не чув жодного твого слова.

Він повернувся до своїх одноплемінців і вигукнув:

— Хто з вас хотів би мати султаном Ях’ю, сина Амурата?

Всі мовчали.

— Хай ці люди йдуть по домівках! — по-турецьки промовив Олександр. — Вони тут усі глухонімі!

Розділ дванадцятий, у якому всі справи розв’язуються швидко й коротко

— То як твоє справжнє ім’я, Юхто? — повертаючись до того, з чого почав допит, запитав Петро.

Юхта криво посміхнувся:

— Це ти, Авдиторе, як станеш у Стамбулі начальником таємної дефтерхани, тоді й довідаєшся.

— Твоє щастя, що ми не маємо часу довго панькатися з тобою, а то б ти мені все розповів.

— Можливо, що й розповів би. Я не апостол Варфоломій — почали б здирати шкуру, то щось би й розповів. Але однак не все.

— Щось ти дуже багато говориш, Юхто!

— Часу мало, тому й говорю, Авдиторе.

— А звідки ти знаєш, що я Авдитор?

— Я вже сказав — від Гаспареоне.

— Брешеш!

— Брешу, — ліниво погодився Юхта і подивився зміючкуватими очима в сині очі Скрипника.

За бортом чайки плюскотіла вода, за наметом сяяло сонце, ішла весна над Караденгізом[118].

— Я спитаю в Гаспареоне, — пообіцяв Петро.

— Ти його спочатку впіймай!

— Упіймаю! Мої люди і я добре знаємо його!

— Він вас усіх — теж! Так що не дуже поспішатиме попадатися на очі…

— Попадеться! — переконано сказав Петро. — Ти ж попався.

— Ну, я попався тому, що мусив виконувати завдання, з яким ніяк не міг справитися Гаспареоне.

— Він же — Кемаль Сус…

— Не знаю, не знаю…

— Сократ казав, що про цікаві речі приємно довідуватися й за півгодини до смерті.

— То його особиста справа. Я не Сократ!

— І все-таки цікаво…

— А я не дуже цікавлюся тим, що мене не обходить…

— Як і великий візир, який з тобою нещодавно мав бесіду, а як тебе по-турецькому звуть, навіть не поцікавився.

— А ти й це знаєш?

— Трохи знаю… Нічого було робити, то взяв і обчислив, як математики обчислюють різні цікаві речі.

— А ти пообчислюй іще, може, вичислиш і про свою Марійку!

— Уже вичислив, — відповів Петро, хоч про Марійку він почув від Юхти вперше. Отже, він знає про Марійку, може, навіть знає й про пана Адамка… — І про Адамка вичислив.

— А більше нічого? Ні про кого?

— А я не люблю мати справу з різною дрібнотою.

— Вони таки дрібнота… Але справу зроблено, і головне: твої руки до них не дотягнуться!

— Я їх знайду й на дні морському, — напружено думаючи про тих, кого Юхта назвав дрібнотою, відповів Скрипник.

— Ти так ними й не цікавишся? — примружив очі Юхта.

— Аніяк, — усе ще наугад вів Скрипник. — Ти ж про їхню долю й без мене потурбувався. Зустріли б тебе, подякували б. А то не доведеться…

Хоч як Петро хотів довідатися, що саме мав би сказати Юхта про Марійку та про пана Адамка і якихось невідомих йому людей, але він уже сказав викритому шпигунові, що знає про нього все. Юхта недаремно підкидає Скрипникові теми для роздумів, намагається затягти час. Напевне, сподівається на чудо.

Але яке може бути чудо на півдорозі від Трапезонта до Синопа? Морська буря? Ну, Юхта має голову на плечах і розуміє, що це — примарна надія. Шторму може не бути й тиждень. А коли й шторм, то що? Думає доплисти до берега? Не допливе!

На що він може сподіватися? На те, що козаків на півдорозі до Синопа перестріне турецький флот, і тоді його виручать свої? Напевно, тільки на це в нього надія. Але звідки турки можуть знати, що козаки йдуть на Синоп, а не, скажімо, на Кафу?.. Він міг про це передати туркам, виславши надійних людей. Кого? Марійку, на яку він натякав? Марійка швидше помре, ніж поїде до турків з місією від Юхти! Пана Адамка? Якби пан Адамек почув таку пропозицію, він би прибив Юхту на місці. Отже, він має на увазі ще когось із тих, кого знає Скрипник. Дрібноту…

Може, Юхту треба ще раз розпитати? Але тоді він здогадається, що Скрипник знає мало. Головне він сказав. Про Гаспареоне сказав, про Коломайка — теж, розповів, як він убив Якима та інших вартових, признався про порох… Ні, розпитувати далі він не буде — Юхта затягує час.

— Що ж, — підсумовуючи бесіду, сказав Петро. — Ти знаєш наш козацький звичай. За вбивство козака — смерть убивці. Така ж сама! Або — живцем у землю! Земля звідси далеко, так що ти помреш у морі.

— Коли? — запитав Юхта.

— За півгодини. Мулли ми з собою не возимо, а попа до тебе кликати не будемо, немає тобі потреби сповідатися перед гяурами. Ми прив’яжемо тобі до ніг ядро і пустимо в воду. Все.

— І тебе вже нічого не цікавить?

— Ти ніколи мені всього не скажеш. Є речі, в яких навіть найбільш підла людина не хоче признаватися самій собі. А, крім того, нічого повторювати історію з Шехерезадою, яка тягла свої казочки тисячу й одну ніч…

Петро мав надію, що хоч зараз Юхта скаже про Марійку. Адже не щодня доводиться помирати.

Юхта підвів свої рябі очі на Скрипника і відповів:

— Не скажу я тобі того, на що ти сподіваєшся. Скажу тільки, що мав я надію отримати гроші за вбивство Олександра-Ях’ї. А