Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

коли така надія не справдилася, то навіщо мені жити? Інші одержать ті гроші…

— Хто? — мимоволі вирвалося в Петра.

— А казав, що все знаєш! — насмішкувато озвався Юхта.

Козацька армада йшла на Синоп. Попереду — отаманська чайка, за нею інші. Кілька захоплених козаками галер ішли позаду, намагаючись приноровитися до швидкого ходу чайок та лодій.

Море було прозоре, як скло. І коли проходили над мілинами, то видно було на дні камінці й навіть піщинки.

— Ось, якраз під нами! — кивнув Клюсик, показуючи вниз.

У прозорій воді, на глибині двох людських зростів, стояв чоловік. Його розведені руки гойдалися від хвиль, і здавалося, ніби він хоче виплисти на поверхню. Але виплисти він не міг, бо до ніг було прив’язане велике чавунне ядро. Рот його було розкрито, кілька цікавих рибок намагалися туди заплисти, але розлетілися в різні боки, відчувши над собою тінь чайки. Очі Юхти були розплющені, але рябі гадючки в мертвих очах, здавалося, ще були живі.

Розділ тринадцятий, що розповість про дальші героїчні, комічні, а також трагічні пригоди Клюсика, Яремка, Джузеппе та сеньйора Гаспареоне

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив на розвідку, аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулося перед ними як на долоні.

— Його ніхто добре не знав… Навіть дружина. Все — загадка-гадка. Все — таємниця… Мабуть, він і для себе був таємницею. Навіть друзів близьких не мав — суворий і замкнутий якийсь. Але хоробрий.

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе, піднімаючи голову над бортом чайки і прикладаючи до ока зірну трубу.

— Не помітять, — відповів Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нами — їм в очі…

— Даремно ти, отамане, не дозволив своїм хлопцям погуляти в Трапезонті, — вів далі Джузеппе. — Дехто з запорожців незадоволений. А донці — тим паче.

— Так вирішили я, Недайборщ і Петрунін, — відповів замість Недайборща, до якого звертався трієстинець, Олександр.

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму, — додав Недайборщ. — Я тобі не гетьман Бородавка, який, узявши Варну, три дні в ній розбійничав…

— Ти дивись, Карпе, щоб через тебе запорожці не розлюбили нашого Ях’ю! — підкинув Джузеппе.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр, забрав у Джузеппе зірну трубу і знову почав дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на кораблі, які підняли вгору цілий ліс щогл. Він дивився і обмірковував деталі майбутньої битви, яку теж треба здійснити блискавично і ефективно.

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ… І моряки, певно ж, досвідчені — турецький флот був у цю пору могутній і завдавав християнам поразку за поразкою. Та якби ще християнські державці думали про об’єднання своїх сил у боротьбі проти Османської імперії, а то ж гуртуються в різні союзи один проти одного.

— Нелегко буде, — мовив Недайборщ, показуючи на порт. — Вони ніби весь флот зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Ото й треба весь цей флот тут накрити, — жорстко відповів Олександр.

— Накрити можна… Як казан з кашею… Та коли казан закипить, як би він кришки не зірвав.

— А для чого в тебе голова — шапку носити?

— Не тільки… — крекнув Недайборщ, покосившись на Олександра. — Але ж подивись: які галеони! Тут і Клюсик розгубиться.

— Не розгубиться! Він придумає, як їх поперекидати, — підкинув фразу Джузеппе. — У нас, у Трієсті, був випадок…

— Потім про Трієст, — обірвав Олександр Джузеппе. — А що з шарантами робитимемо? На них же по двісті гармат!

— Доведеться брати на абордаж, — розвів руками Недайборщ. — А потім з тих гармат вести бій з іншими кораблями противника.

— Штурмові групи для абордажу відібрані?

— Відібрані. Хлопці досвідчені. Тільки жарко їм доведеться…

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. І потім додав: —Роботи буде хтозна-скільки. Тяжкої роботи…

— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Аби лиш вони не знали, що ми вже тут.

Тихо, як ніч, Підкралися козаки до Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських мурів. Вдалося тихо, без бою, захопити одну браму. Кілька груп донців без жодного пострілу пробралися в місто.

Так само тихо увійшли запорозькі чайки та донські лодії в порт. Штурмові групи для абордажу приготувалися до атаки.

Сеньйор Гаспареоне обережно опускав у воду весло, гріб ним у занімілій хвилі й так само обережно витягував. Веслярі, які сиділи разом з ним, мовчали, мов примари. Донські лодії разом з запорозькими чайками нечутно йшли в тіні галер та шарант.

Екіпажеві човна, в якому плив Гаспареоне, було наказано підкрастися до шаранти, що стояла майже в центрі. Цю шаранту з двома сотнями гармат та величезним екіпажем треба було взяти силами десятьох козацьких суден. Після цього шаранта мала рушити просто в гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.

Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки та донські лодії повз галеони… Беззвучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір’ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…

На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди-назад.

У такі довгі та нудні хвилини вартовим хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Венеціанців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Та це ж просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи, може, бояться запорожців? Так вони нападають пізніше.

Хтось наче пройшов поряд.

— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув. Азіз усе-таки нечема.

Пройшовся палубою. Азіза не видно. Та онде він, став біля облавка, звісився головою в море.

Вартовий теж зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутнув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо… Що за мана?

— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там роздивляєшся?

Азіз мовчав. Вартовий підійшов до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У Азізовій спині стирчав ніж. Подивився за борт — побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останнє,