Ентоні Дорр - Все те незриме світло

— Я не хотів вас засмутити.

Через його зріст вони почуваються карликами.

— Усе гаразд, — заспокоює Альберт. — Максе, будь ласка, відведи нашого гостя у дворик. Я дістану пиріг.

Макс відчиняє для Фолькгаймера скляні двері, й той, нахилившись, виходить. Юта складає тарілки в раковину. Раптом її накриває втома. Вона хоче, щоб цей велетень нарешті пішов і забрав із собою той наплічник. Вона хоче, щоб хвиля буденності знову накрила її життя. Альберт торкається її ліктя.

— Усе гаразд?

Юта і не киває, і не хитає головою, а повільно проводить рукою по бровах.

— Я люблю тебе, Юто.

Виглянувши у вікно, вона бачить, що Фолькгаймер сидить на бетонній підлозі поряд із Максом. Макс кладе два аркуші паперу. Хоч вона їх і не чує, їй зрозуміло, що здоровань показує Максові, як складати літак. Макс уважно спостерігає, перевертаючи аркуша водночас із Фолькгаймером, складаючи його так само, слинячи палець і проводячи ним уздовж складки.

Незабаром вони обидва мають по ширококрилому літаку з довгим роздвоєним хвостом. Фолькгаймерів упевнено долітає до краю подвір’я й ударяється носом у паркан. Макс аплодує.

Хлопчик стоїть на колінах у дворику, розглядаючи свого літака, перевіряючи кут нахилу крил. Фолькгаймер терпляче киває поряд із ним.

— Я теж тебе люблю, — відповідає Юта.

Наплічник

Фолькгаймер пішов. Полотняний наплічник чекає на столі в коридорі. Юті несила на нього дивитися.

Вона допомагає Максові вбрати піжаму й цілує його на добраніч. Чистить зуби, не дивлячись на себе в дзеркало, а тоді знову спускається й довго дивиться на вулицю крізь вікно у вхідних дверях. У підвалі Альберт запускає потяги у своєму старанно розфарбованому світі, тунелями, по електричному звідному мосту; вони гудять неголосно, але неослабно, й цей звук долинає крізь дерев’яні балкину підлогу будинку.

Юта приносить наплічник до письмового столу у своїй спальні, кладе його на підлогу й перевіряє ще одну контрольну роботу. Потім ще одну. Вона чує, як потяги зупиняються, а тоді знову починають монотонно гудіти.

Вона намагається перевірити третю роботу, але не може зосередитися; цифри пливуть сторінками й збираються внизу нерозбірливими купами. Вона бере наплічник на коліна.

У перші роки їхнього шлюбу, коли Альберт їздив у відрядження, Юта прокидалася до зорі й згадувала ті перші ночі після Вернерового від’їзду в Шульпфорту, й знову відчувала гострий біль від його відсутності.

Як на таку стару річ, блискавка на наплічнику розщеплюється легко. Усередині грубий конверт і пакунок у газеті. Розгорнувши його, вона знаходить будиночок, високий і вузький, не більший за її кулак.

У конверті записник, який вона йому надіслала сорок років тому. Його книжка питань. Нерівні, нахилені крихітні літери в рядках, що закінчуються трохи вище, ніж почалися. Креслення, малюнки, сторінки, списані переліками.

Щось схоже на блендер, під’єднаний до велосипеда.

Мотор для іграшкового літака.

Чому деякі риби мають вуса?

Чи справді в темряві всі коти сірі?

Коли блискавка б’є в море, чому не помирає вся риба?

Прочитавши три сторінки, вона закриває записника. Спогади переливаються через край і заливають підлогу. Вернерове ліжечко на горищі, стіна над ним заклеєна її малюнками уявних міст. Аптечка, радіо й дріт, протягнутий у вікно. У підвалі потяги їздять Альбертовою триповерховою моделлю залізниці, у сусідній кімнаті її син із кимось б’ється уві сні, його губи посмикуються, повіки тремтять, і Юта намагається примусити цифри на сторінках контрольних робіт повернутися на свої місця.

Вона знову розгортає записник.

Чому тримається вузол?

Якщо п’ятеро котів ловлять п’ять щурів за п’ять хвилин, то скільки котів потрібно, щоб зловити сто щурів за сто хвилин?

Чому прапор на вітрі колишеться, а не стоїть прямо?

Між двома останніми сторінками вона знаходить заклеєний конверт. На лицьовій стороні написано «Для Фредеріка». Фредерік — однокласник, про якого Вернер колись писав. Хлопець, що любив пташок.

Він бачить те, чого не бачать інші.

Що зробила війна з мрійниками!

Коли Альберт нарешті приходить нагору, вона не піднімає голови й прикидається, що перевіряє контрольні. Він роздягається, з тихим стогоном лягає в ліжко, вимикає лампу й бажає їй солодких снів, а вона все ще сидить за столом.

Сен-Мало

Юта виставила оцінки, у Макса канікули, й він ходить у басейн щодня, набридає батькові загадками й уже склав триста літаків, як його навчив той велетень. Хіба йому буде не корисно з’їздити в іншу країну, вивчити кілька слів французькою, побачити океан? Вона ставить ці питання Альбертові, але вони обоє знають, що дозвіл за нею. Щоб поїхати самій, узяти сина.

Двадцять шостого червня, за годину до світанку, Альберт робить шість бутербродів з шинкою й загортає їх у фольгу. А тоді відвозить Юту й Макса на станцію, цілує її в губи, й вона сідає на потяг, несучи із собою в торбинці Вернерів записник і будиночок.

Дорога забирає цілий день. Коли потяг під’їжджає до Ренна, сонце вже низько над горизонтом, із вікон долинає запах теплого навозу, мелькають ряди підстрижених дерев. За трактором у курному хвості ступає порівну корів і ворон.

Макс їсть другий бутерброд і перечитує комікс, на полях сяють клапті жовтих квітів, і Юта подумки ставить собі питання, чи не ростуть вони на кістках її брата.

Ще засвітла у вагон заходить добре вдягнений чоловік із протезом замість ноги. Він сідає поряд із нею й запалює сигарету. Юта затискає свою торбинку між колінами; вона певна, що він інвалід війни, що він спробує почати розмову, що поганенька французька її видасть. Або що Макс щось скаже. Або чоловік і так уже здогадався. Може, він за запахом чує, що вона німкеня.

Він скаже: «Це ви зі мною зробили».

Будь ласка. Не в присутності мого сина.

Але потяг пришвидшується, чоловік докурює свою сигарету, замислено до неї всміхається й засинає.

Юта крутить будиночок у руках. Потяг приїжджає в Сен-Мало близько півночі, й водій таксі висаджує їх біля готелю на площі Шатобріан. Адміністратор приймає гроші, які для неї обміняв Альберт, Макс притуляється до її стегна, напівсонний, і вона так боїться заговорити французькою, що лягає спати голодна.

Зранку Макс тягне її за руку крізь пройму в старих стінах і виводить на пляж. Він стрімголов біжить по піску, а тоді зупиняється й втуплюється у фортечні стіни, що підносяться над ним, наче уявляючи прапори, гармати й середньовічних лучників, вишикуваних уздовж країв.

Юті несила відірвати погляд від океану. Він смарагдово-зелений і неймовірно великий. Із гавані випливає білий вітрильник. На горизонті хитаються на хвилях два риболовних судна.

«Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього, забувши про свої обов’язки. Здається, воно таке велике, що може вмістити всі почуття, які здатна пережити людина».

Вони платять монетку й