Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

О, предки, як же було страшно! Ми вже збиралися повертатися в Запоріжжя, коли нас взяли в кільце.

Було справді жахливо...

Не за здобуті скарби, не за позиції і навіть не за власне життя. Мені було страшно за своїх хлопців. За моїх воїнів. Вони мені довірились, а я так схибила. Воїни, як завжди, не падали духом. Рубили противників як капусту.

А я? Я вперше сдрейфіла... На щастя, відбувшись легким переляком. Найважчою втратою у цьому бою виявилися переломи кінцівок. Хоча, зізнатися чесно, я сама мало не втратила ноги. Слава предкам, перевертнем народилася. Завдяки регенерації на Хортицю, повернулася всього-лише з перев'язкою кісточки. До речі, була здивована, що через стільки часу Алана ще не втекла. Значить, я в ній не помилилася.

– Хей, Шира – увійшов до кабінету ради Дмитро – адже ти документи підготувала?

Я лише ляснула себе полбу, передчуваючи найскладніший бій. Та я й за місяць не впораюся з цією писаниною! Краще б мені руку зранили. Або відрубали, чесне слово. А що як самій її відгризти? З часом все одно відросте…

Pov Алана

Сидячи на ліжку під вікном з сумом дивилася на сонце. Мене здивувала поведінка Ширі. Дівчина була якоюсь не в міру відстороненою і спокійною. Незвично бачити її такою. Зізнатися, решта картинки також не викликала захоплення.

Чомусь бійка між хлопцями справила на мене занадто сильне враження... та й ситуація з Фіном тільки розжарюється... Мило позіхнувши, Рижик перекотився на інший бік. При погляді на песика мої губи осяяла скороминущою посмішкою, але відразу на очі накотилися сльози.

Зараз пузатику добре тепер, тільки ось, що він пережив... Мій вірний супутник мимо волі став примарним нагадуванням мені про минуле.

"Хочу додому ..." – прохникала дитина у мене всередині, і я впустила голову на коліна... Здавалося, що я остаточно не усвідомлювала реальності. Не хотіла їй вірити.

– Алана… – почувся гучний шепіт, який спочатку змішався із шелестом листя за вікном – Алана.

Піднявши очі, побачила Грицька, що ширяє в повітрі. Побачивши вираз мого обличчя, хлопчик якось не вловимо змінився, але лише на мить.

– А ти чого так давно у будинку Ради не з'являєшся? – зазирнув він мені у вічі.

Не в змозі відповісти я лише знизала плечима.

– Зовсім розкисла – примружилася примара – Слухай, а пішли-но я тобі дещо покажу ... заодно і розвієшся – знизав плечима дух.

– А пішли – після хвилини обтяжливого мовчання хмикнула я і обережно, намагаюся не розбудити цуценя злізла з ліжка прямуючи до виходу.

Базікаючи про те й про це Гриць повів мене через ліс до річки. Не сказати, щоб ця дорога була мені в новинку... Однак хлопчик запевняв, що там на мене чекає сюрприз, та й проти прогулянки я нічого не мала. Місяць не показував свого лику, сором'язливо приховуючи його за вуаллю хмар. Зірки сповна заливали світлом усе довкола. Голі скелі, втім, як і річкова гладь віддавали сріблом.

– Он там між камінням – махнув рукою хлопчик униз.

– А ти впевнений? – покосилася я на крутий обрив, який хоч і був мені до поясу жахав глибше бездонної прірви. Мене бентежили гладке каміння і хвилі, що з ревом б'ються об них.

Я якось розгубила весь свій запал після сьогоднішньої сутички з Фіном та давньої ночі.

– Так, Так! – наполягав хлопчик.

– Ти смерті моєї хочеш! – зітхнула я тим не менш скинувши чоботи і закотивши штани – адже пороги далі за течією? – сама себе запитала я вже в фарбах уявляючи свою вже охоловшу, мертву тушу на камінні. Про те, можна буде скористатися запрошенням Грицька на вічне життя разом.

– Дурненька! – засміявся малий козачок – Січ же й Запорізька, тому...

– Що за порогами? – закінчила я, вже повсюдно шарячи руками між каменів.

Моя рука раптово натрапила на щось невідоме. Це була якась маленька кулька, схоже з дерева. Схопивши шукане, потягла на себе. Граючи перламутром на світ вислизнув браслетик, зібраний з мотузок і різнокольорових намистин.

– Тобі подобається? – прошепотів хлопчик, уважно спостерігаючи за моїм обличчям.

А я… я просто розглядала фенечку. Невже це для мене? Не може бути.

Невже Грицько справді зробив його для мене?

– Але ... як?... – тільки запитала я, сідаючи на вологу скелю. Слова застрягли в горлі.

– Я це зробив? – закінчив запитання хлопчик і як ні в чому не бувало відповів: – так недавно ж повня була.

– В якому сенсі?

– Ну… – накрутив хлопчик оселедець на палець – у цей час у нас, примар, є хід у світ живих. Принаймні в мене… – знизав він плечима.

– А це нормально? – невимовно здивувалася я, в цей момент кінчиками пальців торкаючись браслету.