Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 22

Мені все ще не віриться, що хлопчик справді зробив хоч щось для мене… До того мені здавалося, що всі дії оточуючих були спонукані лише жалістю. До того ж я часто почувала себе... трохи навіть самотньо...  Хоча... Може я сама цьому винна?

– Щось не так? – насторожився хлопчик, коли по моїй щоці ковзнула самотня сльоза.

Чомусь у цей момент, мою увагу привернув пейзаж, що розкинулися на протилежному березі. Ліс губився десь за межею видимості, крони дерев були накриті загадковою вуаллю темряви і срібла, вітер шелестів поки ще нечисленним листям на землі, створюючи неймовірну симфонію, що навіює спогади.

Весь мій смуток миттю зник, а думки зайняла зовсім інша тема.

– Гриць… – тихо покликала я – а… як так вийшло, що два зовсім різні війська стали такими схожими?

Я не могла не поставити цього питання – я з самого приїзду сюди мене дивували козаки, так само, як і амазонки.

Наскільки мені було відомо, між ними немає нічого спільного. Та й за фактом дівчата-найманки у вельми і вельми відкритих шкіряних костюмах нічим не схожі на місцевих надмірно правильних воїнів, що шанують норми поведінки, традиції... різниць між амазонками і козачками можна знайти масу. Наприклад, основна зброя запорожців, крім шаблі, – це вогнепали. Більшість амазонок лише захоплюються, дивлячись на "рушниці", але з невідомих мені причин ще не одна не придбала собі щось подібне.

Проте обидва ці народи поєднують пристрасть до свободи і невгамовна жага життя. Вони однаково засуджують зраду та зарозумілість. У їхніх соціумах панує взаєморозуміння та повага...Також я не перестаю дивуватися спільним для всіх тутешніх воїнів безстрашності та наполегливості.

Я дійсно вдячна всім їм, і не можу не захоплюватися цими двома неймовірними соціальними групами чи… народами?

– Ну… – задумався хлопчик, шукаючи відповідь на моє запитання – мені здається відповідь лежить у нашій історії – загадково прошепотів він – багато століть тому цю територію до межі драконів населяли кочові племена. Імена їм сколоти, чи скіфи. Це було могутнє кочове плем'я, яке досягло найбільшої майстерності у військовій справі. Однак незадоволені ельфи та перевертні, заздривши їхньому процвітанню та родючій землі вели численні війни і внаслідок яких території племен значно скоротилися. Згодом за Доном, або грецькою Танаїсом, почав зароджуватися ще один народ... Він був іншим. Їхнє військо очолювали дівчата, а чоловіки мали в рази менше значення. Їх прозвали сармати. Минули роки, а живим нагадуванням про ті часи залишилися ми – амазонки, які, зберігаючи традиції, відокремилися від поляк, що так голосно заявляють про своє сарматське походження і ми українці, які через роки воєн та неволі не змогли придушити у собі спрагу до свободи створивши козацтво...

Із завмиранням серця я слухала захоплюючий екскурс в історії Запорожжя. Перед моїми очима як на яву виринали описані привидом картини...

А я… я знову понурилася.

– Щастить вам – не стримала я зітхання – у вас багата історія, яку є кому пам'ятати. Ви як одна велика родина, яка горло перегризе за будь-якого зі своїх членів... а я залишилася сама і не знаю, чи зустріну колись близьких, чи всі вони розтанули в небуття разом з містом і моїм минулим...

Слова самі полилися з вуст. Не в силах вже мовчати, я й не стримувала їх. Кожен звук видавався з болем. Я ледве трималася, щоб не розплакатися…

Боги, яка ж я дитина. Я й справді не хочу вірити у те, що відбувається. Хочу потрапити додому.

– Алана… – з гіркотою в голосі покликав хлопчик, однак тут же його осяяла ідея – хей… а хочеш я тобі покажу ще дещо – і схопив мене за плечі.

Як не дивно, руки хлопчика не пройшли крізь мене, як через решту предметів. Здивовано зиркнувши на привида, я зламала брову.

– Поглянь на це! – попросив хлопчик – ти не можеш цього не бачити!

Обернувшись туди, куди вказував Грицько, мало не впустила щелепу. Над річкою, з глибин якої лилося яскраво-бірюзове сяйво, пропливали завмерлі в мовчанні миті чужого життя.

– Це як? – тільки й видала я, широко розплющивши очі.

– Люди не владні над часом – не своїм голосом промовив хлопчик – за той час владний над людьми… Дніпро – одна з тих річок, чиє русло жене воду з минулого до майбутнього. Тому він і священий.

Перевівши погляд далі помітила на протилежному березі величезний розлогий дуб, що до того зливався з оточенням. Зараз з-під його коріння лилося примарне сяйво, навколо нього кружляли в чудовому хороводі сяючі напівпрозорі метелики.

– За кожним у цьому світі стежать ті, чиї тіла зберігає земля – вказав хлопчик на духа, що сидів на гілці дуба.

Чоловік, обличчя якого було вичерчено зморшками з якимось настороженим виглядом дивився в далечінь. Цього старого, з визначними рисами обличчя та справді козацькими вусами я не раз бачила на портретах, що висять у будівлі під підписом «кошовий отаман Іван Сірко».

– Ніколи не варто зневірятися, бо рано чи пізно, хмари розходяться і на небі сходить сонце...

Pov Шира

– О боги! – радісно зітхнула я, не вірячи своєму щастю – я це зробила! – хрустіла я пальцями, розминаючись.

З того моменту, як я повернулася на Січ, із паперів я не вилазила... Навіть ночами сиділа, заповнюючи чортові документи. Хлопці спочатку жартома, а потім всерйоз пропонували допомогти. Але я завжди відмовлялася. Ні, не з гордості.

Просто, по-перше, я не люблю перекладати голівняк на інших, а по-друге, все одним почерком має бути заповнене. Хоча… навіть я подекуди не можу прочитати що накалякала.  Рідна мамка не впізнає! – як кажуть люди. Хоча особисто моя мати навіть у нормальному вигляді не впізнала б почерку. Мене ще так-сяк, а почерку точно ні. Вона померла раніше, ніж я навчилася писати. Але не будемо про погане.

Мандруючи вулицями з внутрішньою радістю і разом із тим з жалем спостерігала кипляче на вулицях життя. Довго я ще не зможу ним насолодитися... і хто мене в старшину вибрав? Можете не відповідати. Я знаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍