Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Всю дорогу мене щось бентежило… спочатку свербів ніс. Хотілося чхати. Після, у міру наближення до площі, я відчула жахливий сморід. Спочатку він був ледь відчутний, але після... фу! Жах. Перебір фіалок, рож…. Тут духи в знак протесту розливали чи як? Хотілося затиснути носа, але я стримувала цей порив. Адже чудово усвідомлювала, що не зрозуміють. Схоже, тільки мене плющило від цього запаху. Не завжди в вовкулачих перевагах є плюси. Особливо в таких, як вовчий нюх.

Спочатку я не могла зрозуміти, що мені нагадує цей сморід, але коли під будівлею ради сморід був уже нестерпним, я як громом вражена, не змогла стримати рику, від якого все навколо затряслося.

– Амазонки?! – чи то подумала, чи то вигукнула я в люті.

Двері в кабінет вибивалися з ноги.

– І тобі не хворіти, Шира – з'їхидничала Агафія. Вона явно чула мій невдоволений вигук на площі.

– Хмельницька? – ікнула я.

Мати її за ногу! Я очам не могла повірити, що переді мною дійсно стоїть ця стерва, що зникла з острова років 10 тому.

– І чого приїхала? – прогарчала я крізь зуби – про братика мабуть згадала? Чи про те, що треба спадщину поділити?

– Не переживай, вона у нас поділена – самовдоволено всміхнулася жінка і хмикнула – не думала, що ти теж мене засуджуєш. Тим паче так яро.

Засуджую? Та я цю тварюку проклинаю! Нехай Фін заноза ще та, але він явно не заслужив бути покинутим навіть сестрою в 13 років! Нехай, можливо, вона визнає свою провину. Таким вчинкам немає прощення!

– О, Агафія, вас кличе Соломія – безшумно увійшовши в кабінет вклонився Дмитро і, сам того не розуміючи, перервав сварку, що ще й не почалася.

– Дякую, – кивнула дівчина і зникла, цокаючи підборами по кахлі.

– І чого я ще не знаю? – після хвилинного задумливого мовчання запитала я у Дмитра.

– Ну... Залежить від того про що ти знаєш ... – філософський знизав плечима хлопець, що рився в безрозмірній шафі з хламом.

– Давай ситуацію коротко – зітхнула я – за останній місяць

– Ну... Місяць тому стався вибух, головний склад Січі був отруєний, у Дніпрі завівся морський змій. Неподалік звідси ожив цвинтар, завелися вурдалаки. Амазонки наші союзники. Планують стати співмешканцями. Допомагають розслідувати справу. Москалі знову дивують. А інші сусіди поки що мовчать… зброя подорожчала, енергозалежні вогнестріли так і не заробили… Начебто все…

– Я просила коротко! – роздратовано рикнула я, скривившись.

– О, люба моя, це коротко, – поблажливо посміхнувся юнак, знову звернувши до мене свій погляд. І очі такі жалісливі ... – Загалом повний жах. А ще й Фін зі своєю дезертиршею вже всю Хортицю дістав.

– А зараз детальніше – примружилася я, напружившись.

– Та привіз він тут одну, а тепер намагається вижити.

– Що? – ледве стримала я вовка, чудово зрозумівши, хто ця «одна».

Різко розвернувшись кинулася геть.

– Шира? Ти куди? А папери? – Вигукнув волхв мені вслід.

– Подавись – сплюнула я, кинувши на стіл ненависні папірці.

***

– Ти здурів? – затягнувши за ріг Хмельницького, що нічого не встиг збагнути, і приставила кинджал до його горла. Так, звісно можливо це різко, але інакше він би не став мене слухати.

– Чокнулась чи як? – блиснув очима воїн, усвідомивши, хто на нього напав.

– Ти якого біса до дівчинки докопуєшся?

Думки Хмельницького полетіли вперед його слів. Він одразу зрозумів про що я.

– Вона...

– Господи! – перебила я його, чудово знаючи, що він хоче сказати  і опустила зброю – тобі, дурню, навіть розуму не вистачає усвідомити свою неправоту!

Гарчати я більше не могла. Ну що сказати? Довго злитися я не вмію. По-доброму мій запас гніву мав хвилин 10 тому вичерпатися. Ще по дорозі до цього сивого дурня. Дякуючи його ж улюбленій сестрі.

– Ще раз торкнеш дівчинку – горляку перегризу – зневажливо сплюнула я віддаляючись.

– А ...? – не зрозумів сивий – а як це розуміти? – Але я вже не слухала.

Pov Алана

Тієї ночі додому я повернулася в піднесеному настрої. І знаєте, цей вечір схоже прям сильно змінив мій світогляд.

Вже наступного дня Леся, як посланка з важливим виглядом, прискакала до мого тимчасового притулку і урочисто заявила, що мені дозволено продовжити роботу.

– Ну що? – з посмішкою чеширського кота підсіла до мене Агафія, з досі невідомим мені прізвищем. Та Агафія, що голова амазонок – готова?

Я, що до того дивилася у вікно з задумливою усмішкою, спочатку не зрозуміла про що вона:

– В якому сенсі? – зігнула я брову – до чого?

– Як "до чого"? А хто сьогодні доповідь захищатиме? -"Не зрозуміла" блондинка.

– Алана – привернула мою увагу спокійним тихим голосом, майже пошепки Могила, не давши відповісти, і махнула рукою на годинник.

– Ой, вибачте – схаменулась я і кинулася геть.

Минуло вже не мала кількість днів після визнання мене "не працездатною" і тиждень після того, як зняли це тавро. Я працювала, металася від будівлі Ради до таверни, та на тренування.

До речі, як би це не було підозріло, Ярослав повернувся разом із Широю, яку між іншим я досі не бачила. Спільні тренування із Заком не припинилися, просто тренерів стало двоє… Тепер треба було вміти слухати їх обох, бо іноді ці поважні воїни протирічать одне одному а потім здивовано і з деяким обуренням переглядаються.

– Привіт, Оль – махнула я рукою на знак вітання.

– Ану сядь, – раптом схопили мене за рукав, і я мимоволі приземлилася на стілець – Оль, а ну-но принеси цій запиханій щось їстівне – дбайливо дивилися на мене блакитні очі.

– Дякую, я не… – хотіла заперечити я.

– Ти не снідала… – примружився Тихомир.

– Я...

– А вже обід, – не слухав він.

І тут мій шлунок здав мене з тельбухами, голосно пожалувавшись на внутрішню пустоту.

– Тримай – з награним докором похитала головою Ольга. Переді мною приземлилася надмірно велика страва з рагу кролика. Неусвідомлено принюхавшись, накинулася на подану мені їжу, так ніби не їла дня три.