Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Знаєте, я нарікала на долю через те, що втратила будинок. Але поки що ми мирно жили всі ці роки запорожці брали участь у війнах, відвойовуючи свою честь, захищаючи землю… Вони намагалися здобути для себе незалежність.

Запам'ятайте – ніколи не вважайте себе нещасним, уникаючи вовка, адже завжди знайдеться той, кого намагається загризти дракон. Незважаючи на те, що я жила можна сказати трохи, цю істину я чудово зрозуміла...

Начебто все так чудово склалося... Ну тоді чому мене мучить почуття, що я щось упустила?

– Алана – повернув мене в реальність приємний баритон – все гаразд?

– Тихомир? – міцніше перехопила я тацю з скляночками, пам'ятаючи про погану звичку хлопця відбирати мої почесні ноші. Між розстелених прямо на землі матраців, і справді височив стурбований Сірошкур.

 – Щось не так?

– Так – несподівано для себе відповіла я – пам'ятаєш у Томоє був величезний меч з гравіюванням ящірки на рукояті?

– І що? – трохи подумавши, спитав хлопець.

– Мені здалося, що я бачила в його відображенні чоловіка, якого не було в будівлі... – і збентежено додала: – мені взагалі здалося, що він ніби заточений у металі.

Звичайно, крім цього меч бентежив мене ще тим, що напередодні я бачила таку ж живність що прикрасила його рукоять наяву. Ярослав сказав мені що саламандри водяться тільки у гірських місцевостях. І символізують у магів пітьму чи полум'я... але як ця істота потрапила, по суті, до степу?

– Ну, що думаєш – обернувся Фін, що стояв біля інших хворих, і не сором’лячись того, що підслухав вточнив: – темна магія?

Де його совість?

– Ану пішли – не відповідаючи Хмельницькому кинув через плече Сірошкур, віддаляючись.

– Ага, зараз – поставила я тацю на тумбочку і побігла за ним.

Дорогою довелося затриматися. До мене підійшов похмурий татарин і простяг бинт, з благанням дивлячись на косо перемотану руку. Воїни явно були незадоволені тим, що потребують допомоги  потенціального супротивника.

– Звичайно – посадила я його на циновку.

Затягнувши вузол помилувалась своєю роботою.

– Алана! – влетів у кімнату, мало не збивши мене з ніг невідомий хлопець.

– Ми знайомі? – спантеличено поцікавилася я, намагаючись відштовхнути невідомого.

Це був хлопець років 17... Худий і неймовірно блідий...

– Алана? – надув губи він – невже ти мене не впізнаєш? Я Грицько! Пам'ятаєш?

– Грицько? – здивовано дивилася я на нього.

– Ну так! Пам'ятаєш? – знову запитав він – я тобі цей браслет дарував – не знайшовши нічого кращого, тицьнув він пальцем на прикрасу.

Фенечка, подарована привидом мені дуже сподобалася. А після зникнення амулету, я стала за нею стежити краще за сокола. Тому й зараз схопилася за браслетик, перевіряючи його наявність.

– Не може бути, – недовірливо примружилася я.

– Алана! – нетерпляче вигукнули з вулиці.

– Вибачте, але мені треба йти – нарешті я змогла знайти привід сховатися від дивного хлопця.

З Тихомиром ми попрямували до тих непомітних дверцят, куди мене сховав Колючка у перші дні знайомства. То був каземат. До речі, Фін теж по дорозі наздогнав нас... увійшовши в затхле приміщення, оповите напівтемрявою ми дійшли до крайньої "камери". Порожня кімнатка... маленьке вікно, із залізними ґратами. У сонячних променях кружляли в хороводі порошинки. Поблискував меч, що самотньо стояв під стінкою.

Наблизившись до зброї, з побоюванням простягла до неї руку. Блискавично меч перетік у форму людини.

– Не на того напали – злетіла довга коса, та блиснули криваво-червоні очі й чорний вихор вилетів у непомітне вікно.

– Чорт – стукнув кулаком об дубові двері роздратований Хмельницький.

– Це був не він… – широко розплющивши очі, ледь вимовила я, віддчуваючи, що щось не гаразд.

Кінець