Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 25

Pov Алана

Січ зустріла світанок втомленої... рознесена в мотлох площа, будівля Ради, що ледь стояла... Самотні струмки диму піднідмалися вгору, розчиняючись десь високо-високо в небі. Побиті люди ледве переставляли ноги, тягнучись кудись.

А старшині знову було не до відпочинку. Томоє Годзен або Тана Яра була схоплена і до суду поміщена в каземат. З незрозумілої причини жінка втратила всі свої сили... вона вже не могла опиратися від слова зовсім. Під ілюзіями, що спали, виявилася стара, вже сива жінка з погаслим поглядом...

Шира і, як не дивно, Фін з Тихомиром неймовірно швидко організували польову лікарню. Ну, а я хвостиком примостилася до них, допомогаючи пораненим.

Pov Соломія

Збираючи дивом уцілілі папери, я лише могла мріяти про відпочинок.

– Соломія?! – крикнув хтось із коридору – Соломія! – увірвалися до кабінету амазонки.

Леся просто сяяла від радості. Хоча це й не дивно, а ось на обличчі брюнетки  Могили читалося занепокоєння.

– Так, дівчатка я слухаю вас...

– Там це… – зам'ялася, підбираючи слова руденька.

– В обвалах хлопця знайшли – перехопила ініціативу Могила – у реєстрах не значиться, клейнод не має і до ворогів теж ніяк не належать… до вас вимагає пропустити.

– І хто він? – намагаючись приховувати подив, спитала я.

– Блондинчик, років 18 – зніяковіло хихикнула Олеся – Грицьком Ікло називався.

Грицьком Ікл… чекайте, що? Не може бути... Цього просто не може бути!

– Приведіть його сюди, будь ласка – попросила я знову зариваючись у папері

– А ви певні? – засумнівалася Могила, явно переживаючи за мою безпеку.

– Клич його, Могило, клич – уже не в силах стриматися від нетерпіння озвалася я.

Через 5 хвилин у кімнату з важливим видом пройшов хлопчина.

– Не може бути, – прикрила я рота долонею, стримуючи сльози.

– Сестро! – кинувся до мене той, кого все Запоріжжя давно поховало...

Так, саме про це говорила Тана, знущаючись. Рівно 10 років тому, коли батько з іншими воїнами пішов воювати проти турків, вояки, які залишилися оберігати Січ зрадили і острів захопив загін, що складався з півтори сотні найманців-вбивць.

Тоді ще вважалося, що дівчина не може бути воїном, а тому діти і дружини інших, вірних Запоріжжю вояк, що залишилися на острові, не змогли дати відсічі цим ворогам. Як зараз пам'ятаю палаючі будівлі… тут і там невідомих чоловіків, що вважають себе богами і жінку, що посіла місце гетьмана.

Зараз я це пам'ятаю, але ще буквально півдня тому і не знала про це. Я пам'ятаю, як біля церкви волаючи до демонів, ця червонокоса тварюка хотіла принести в жертву мого молодшого семирічного брата.

Саме про це я ніяк не могла згадати… і про це говорив кобзар з видіння… Я не змогла захистити. Тоді на мені була його опіка… і я не впоралася. Саме заради цього, батько возив мене до лікарів та цілителів. Десять років я не могла б спати, знаючи, що на моїх плечах лежить відповідальність за втрату брата, який, як мені здавалося, згорів живцем. Саме тому батько віднайшов амулет, що стер мені пам’ять. Брязкальце, що поховало цей спогад далеко в глибині мене. Намисто, яке я не сміла знімати за останнім проханням батька. Тільки от тепер його порвали в бою…

– Сестро, ти чого? – намагався видертися з моїх чіпких обіймів Гриць, але я стиснула його міцніше.

– Нічого, маленький, нічого... – хлюпнула я носом.

Pov Алана

Ну…. що я можу сказати? Розкрилися всі подробиці тієї загадкової справи з вибухами та отруєним складом. За цим, як ви вже, напевно, зрозуміли, якраз і стояла та «хвора на голову амазонка» – і це не мої слова(це слова Руслани і Фелікса). І навіть цвинтар, і чудовисько у Дніпрі... це все вона.

Як? Пф... За підтримки демона, та схоже племінного татарина, чи то турка… Точно не скажу. Ну і, звичайно, своєї особистої гільдії найманців, де були всі, хто тільки міг. Вбивці, маги, зельєвари, ілюзіоністи...

Яким був мотив? Ну, тут уже складніше... Схоже жінкою рухала проста спрага до влади. Але тоді навіщо стільки смертей? Не знаю. Та й, чесно кажучи, не хочу знати. Призвідників спіймано і буде покарано за заслугами.

Тільки ось суд відклали, оскільки виявилося, що Томоє-Тана навіть вампірам насолила і кожен хоче бути впевненим, що їй не зійдуть з рук її вчинки.

Що дивно навіть голова загону, який став маріонеткою в руках жінки, теж зацікавив когось збоку, і уявіть собі турків. Арк Ян Марко, він же татарин і їх голова, щоб ви розуміли – це той самий синявий хлопець у дивному мундирі, з ким мені довелося битися. Ну а турки – це багаті люди, які зуміли зібрати в одну імперію навіть частину перевертнів. Їхні хани, схоже великі шишки у світовій політиці.

Ну що ж… Мені здається на цьому все. Справа закрита. Все одно злочинців не мені судити. Так, тільки ось життя – не просто низка численних ланцюжків. Воно в рази складніше і заплутаніше.

"Кожна ситуація дана нам не просто так... і з кожної з них потрібно брати урок", – так завжди твердить Ярослав.

То який урок можна взяти з цього? Ну, козаки та навіть амазонки неймовірні люди. І я ними захоплююсь. Усіми ними рухає безстрашність і жага до свободи. Ці люди перетворили війну на мистецтво, а боротьбу за цілі – у сенс життя. І навіть незважаючи на це, вони не втратили людяність.

Вони знають ціну кожного життя.

Ви тільки уявіть: у залах пам'яті нарівні з більш-менш значущими людьми у житті Запоріжжя там висять портрети їхніх противників… там займають рівне місце художники та князі, філософи та полководці, просвітителі і навіть зрадники.

Це дивно? Зовсім ні. Адже кожне життя – священне. Хтозна, що було б якби не було одного з них. Чим була б Хортиця, якби не було якогось зі світових діячів? А яка була б ситуація у світі якби не було одного з художників чи письменників? Одна людина – це культура, і при цьому культура – ​​не одна людина. Історія не може існувати без людей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍