Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Дуже смачно – озвалася я, вимакуючи хліб у соусі і дожовуючи м'ясо – А можна ще? – нарешті ковтнувши зиркнула я на рознощицю, і за кілька хвилин переді мною приземлилася ще одна тарілка.

Сама ж дівчина зникла між столами з тацею.

– А ти завжди так любила м'ясо? – сьорбнувши якогось напою, поцікавився Сірошкур.

Перевівши здивований погляд на хлопця, вражено відзначила, що на ньому була біла сорочка. Біла! Не чорна і не сіра... Біла сорочка!

До речі, останнім часом юнак не траплявся мені на очі, тому я взагалі здивована тому, що він тут.

– У перший день нашого знайомства, коли я тобі наклав страву, ти так і не торкнулася призначеного тобі м'яса, – задумливо простягнув він, розглядаючи моє обличчя – а зараз вм'яла дві порції, яких по одній здоровому перевертню буде багато...

Перевівши погляд на тарілку, з подивом помітила, що на ній зникли шматки м'яса. У той час як овочі залишилися недоторканими.

– Ні, ну звичайно буває, коли реально потрібне м'ясо... при пораненнях або після ритуалів магам... – не весь до чого вів він – з тобою все гаразд?

Я, здається, зрозумівши, що від мене хоче брюнет різко відвела очі, відчуваючи, як до лиця приливає фарба, почала відмовлятися:

– А знаєш як кажуть: «З вовками жити, по вовчі вити». Покажи мені людину, яка тут відмовиться від оленятини чи птаха!

На щастя, коли я, помивши тарілку, повернулася до зали хлопець уже і вухом не вів у мій бік. І яка йому різниця до мого харчування?

Ставши за "барну стійку" – як її називав Зак, за домовленістю почала старанно замінювати Івана, тобто з розумним виглядом протирати чарки, тарілки і стіл.

– Ну, і що це було? – сіла переді мною Ольга, що тільки-но звільнилася.

Таверна звично спорожніла, а тому про замовлення можна не турбуватися.

– Ти про що? – перепитала я.

– Та про те саме – загадково відповіла дівчина – давай колися, що тут відбувається?

– Я справді не розумію про що ти – чесно зізналася я.

– Дивно, що місцевий Зануда і ледар робить хоч якісь дії заради когось, а тим більше так часто використовують свої здібності...Ну як так? Пропадає на тиждень, а тут з'являються в біленькій сорочці, трохи навіть радісний і зачаровує оченятами. А потім так дбайливо, чи не з ложечки годує – продовжувала вона мене плутати.

Ну, припустимо, Зануда – це Тихомир. Я нерідко чула це прізвисько на його адресу. Усе інше для мене були не особливо зв’язні слова.

– І ... До чого ти хилиш? – зиркнула на неї я, попутно гортаючи записну книгу.

– Невже ти не розумієш? – надулася Оля – закохався він у тебе!

– Ти чого? – ледь не впустила я ручку, якою до того строчила по трохи жовтуватим великим листам.

Ну ось як вона собі це уявляє? Хлопцю років 25 мінімум… мені 17. Не завелика різниця? Та й він казав що я йому сестру нагадую…

– Ну а чого? – тягнула свою лямку дівчина – ти дівчинка миленька, і опіки зовнішність не так вже й псують. Та й шрами воїна прикрашають, так думає багато хто... Сірошкур, певно, теж

– Та ти зовсім чокнулася – чітко розділяючи слова, видала я, благаючи всіх відомих богів, щоб Тихомир цього не чув.

– Ну, він же тобі подобається! – надміру самовпевнено заявила вона.

– З чого ти взяла? – з підозрою та єхидцем покосилася я на Ольгу.

– Ну добре, тоді назви хоча б один факт, що грає проти нього – не стала здаватися рознощиться – він розумний, неймовірно багатий, хоча цим не користується, нікого не боїться і порве будь-кого за потреби. Що може бути його вадою?

– Вік – невблаганно озвалася я – він набагато старший за мене.

– Та не "набагато"! Ось скільки тобі?

– 17 – не замислюючись озвалася я.

Ольга підзависла, а потім продовжила:

—Ти взагалі знаєш що в 20 ми старі діви, а чоловіки в 40 вважаються молодими? Не чесно, але в цьому ж можна взяти вигоду. Особливо в твоєму випадку. Кого взагалі зараз вік цікавить?

– Мене – приречено хмикнула я, усвідомлюючи, що спасіння мені не буде.

***

Боги! Дякую! Нарешті годинник пробив 5 годин, і я змогла вирватися з лап Ольги. Небо починало темніти, сонце хилилося до заходу, непрозоро натякаючи на швидкий наступ темряви.

Останні півгодини у мене гуділа голова, але це було терпимо. Зараз же, коли я переступила поріг будівлі невидимі лещата, стиснули мої віскі. Простуючи кудись (на дорогу глянути я спочатку не додумалася...) схопила руками голову, яка готова була вже розірватися. Перед очима все двоїлося. А в грудях щось палало. Раптом незвичну, дзвінку, майже відчутну тишу навколо мене порушили хрускіт гілок під чиїмись ногами.

Різко обернувшись у бік звуку ледве змогла розліпити важкі повіки, кожен рух віддавався болем. Можливо, мені здалося, що на даху найближчої будівлі, яка, на диво була цегляною, майнула чиясь тінь. Марення швидко розтануло. Скільки я не вдивлялася нічого дивного, більше не помітила...

Дивно, але полегшало. Стало набагато легше. Аж не віриться… Проте, голова все одно була важка. Ні про що не думаючи, я знайшла далі, і лише камінці рипіли під ногами.

– Ти куди йдеш? – лягла мені на плече чоловіча рука.

– А? – злякано відскочила я, і сонно озирнулася.

Біля мене стояв страшенно спокійний і навіть трохи розсіяний Фін. А попереду, туди куди я щойно тримала шлях, простягся вже темний ліс.

– Як? – здивувалася я, дивлячись на краєвид. Будь-хто здивувався б на моєму місці. І йшла я в будівлю Ради.

Pov Фін

Ось знаєте... Я можу плюнути на все і продовжувати стояти на своєму. Але, здається, слова гадюки блакитноокою на мене подіяли найкраще. Як вона взагалі сміє називати мене тупоголовим? У мене не вистачить розуму... Як би не так! Хоча… може вона й має рацію? І решта теж…

Зізнатись, останнім часом я все більше схилявся до цієї думки. Просто дівчинка справді поводилася зовсім не підозріло. Алана взагалі стала уникати мене, в страху... та й як я не поважаю Тихомира, все-таки, як не крути, він хлопець здатний.  І наміри відчуває, і думки читати вміє, якщо треба. Та й Іван не став би тримати при собі шпигуна і тим більше захищати її.