Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Загалом я визнаю свою дурість і схильність до параної… і, зізнатися, мені справді соромно перед дівчиною. Тільки ось зараз, коли ця дитина стоїть поряд і поглядає на мене як кролик на удава і шукає шляхи відступу, а мені не вдається підібрати слів…

Ось навіщо це роблю? А головне, що взагалі роблю? Ось чорт!.. Хмельницький, годі сумніватися! Потрібно вміти зі шляхетністю визнавати свою провину.

– Алана… – не впевнено покликав її.

Серце завмерло з переляку і очікуванні, бажаючи не прогаяти моменту мого каяття.

– Вибач мені… за все… – важко видав я, дивлячись у бліде обличчя з великими блакитними очима, опушеними довгими віями.

Соромно за мої параною і недовіру...

Дитячі очі, здивовані, розкрилися, зіниці розширилися. Дівчина, розкрила вже було рота, бажаючи щось сказати, як до нас підбіг Дмитро.

– Хей, ви двоє, час бачили? – обурено вигукнув він – Рада чекає на твою доповідь – схопив хлопець Алану за руку і потяг у бік площі.

Pov Алана

– Є припущення, що використовували зброю великого калібру. Швидше за все один із сучасних різновидів мушкету... а стріляли, судячи з траєкторії польоту куль з дахів – продовжувала я свою промову.

У кабінеті вальяжно сиділи представники Ради. Три волхви, крім Дмитра, хорунжі, осавул, знайома вже суддя Руслана і двоє радників, Соломія та Фін. З амазонок були присутні Могила, Агафія та її офіційна заступниця. А також два оракули.

Слова застрягли у горлі. Думки скакали як шалені. Я дуже соромилася всіх цих людей... А ще мені не давали спокою слова Хмельницького. Може, це мені наснилося? Чи це справді був він?

– Але чого ти зробила такі висновки? – зігнула бров одна зі слухачок, струснувши карими кучерями.

– Якщо ви про зброю – то мушкет єдина доступна зброя, представлена ​​у великому асортименті на всіх світових ринках – знизала я плечима – а якщо вас цікавить заява про позицію злочинця, то я робила висновки на основі знайденої пробоїни в стіні складу та зразкові траєкторії польоту. Вона мала не круглу, а скоріше овальну форму. Так, ніби куля вп’ялася в бруси під кутом.

– Але як тоді склад досі стоїть? – глянув на мене Фін.

– Снаряд невеликий – розгубилася я, адже ніколи не чула, щоб від мушкетних, як і будь-яких інших, (крім гарматних, і то не завжди) пострілів руйнувалися будівлі – і до того ж прийшов між брусами, злегка пом'явши дерево, що виявилося податливим.

– Це при всьому бажанні неможливо – почухала перенісся голова амазонок, обдумуючи питання Фіна – там стіни з дубових брусів збиті. Їх так легко не розіб’єш. Тим паче одним пострілом.

Та, здавалося Фін був не менш розгублений, аніж я, хоча і гарно маскував це.

– Я говорю лише знайдені мною факти. Ви навіть зараз можете піти перевірити їх – знизала я плечима.

Присутні одностайно обернулися до вікна, але побачивши темряву, що згущалася, з яскравим вкрапленням зірок розгубили свій запал.

– Може магія? – небагатослівно припустила невідома мені амазонка.

– Виключено… – мотнув головою Дмитро, але його слова обірвали три глухі хлопки, які підходили на вибухи.

Вся масивна будівля, від верхівки до основи струснулася, наче від гарматного пострілу, погрожуючи впасти на тих, хто перебуває всередині неї.

– Соломія! – увірвався в кабінет воїн – Там пожежа! – задихаючись, видав він.

– Дідька лисого! – посипалася з усіх боків некультурна лайка, і воїни всі як один кинулися надвір.

Навряд чи я зробила пару кроків від порога... Навколо все палахкотіло. Схоже, осередком займання була церква, а далі... дерев'яні будинки тліють, як вугілля. Вуха заклало від гулу та криків... Ніс різали запах гару, а сам вигляд полум'я будив у мені майже тваринний страх, що взявся казна-звідки.

Чомусь здавалося, що я чую крики вмираючих людей і рев дракона... Розум сам замінив темряву небес на крони дерев, що тяглася в небо, церкву – на багаття неймовірних розмірів, а курені на намети...

Хтось потягнув мене за рукав, витягаючи зі спогадів. Марення розтануло, але серце від цього не вщухло. Десь збоку почулося обурене іржання, мене штовхнули в бік, мало не скинувши на підлогу.

– Гель? – схаменулась я, побачивши коня.

Кінь легенько вкусив мене, остаточно повертаючи в реальність. Відразу почула накази, що розносяться по місту. Кожен воїн, як один, намагався допомогти. Всі діяли як єдиний злагоджений механізм. Як би не було дивно, Гель був запряжений у якийсь воз.... До мене підскочив Тихомир, наказавши:

– До річки швидко!

Кінець pov Алана

Полум'я охопило всю церкву. З поміж людей нишпорила ніким непомічена дівчинка років п'яти. Раптом увагу дитини привернув невідомий об'єкт на другому поверсі церковки, що іже достатньо довго горіла.

– Чуча! – жалісно кликала вона та тут її увага на щось перемикнулася – Блищить – поплескав маленький перевертень руками і безперешкодно вліз на поки що цілі балки.

Куполи вже повністю згоріли, а тому майданчик другого поверху було відкрито на огляд. Лише самотні дерева, та каркас височіли над нею.

– Зульфія! – почувся жіночий крик.

– Мамочко! – відповіла дівчинка не розуміючи всієї небезпеки, але тут же злякано відстрибнула від балки, що мало не привалила її.

Сотниця, що стояла неподалік, з риком кинула відро, що до того знаходилося у неї в руках, і кинулася до дитини.

– І якого біса вона туди полізла? – лаялася перевертень, влізаючи на ледь живі балки будівлі і не звертаючи уваги на тваринний страх внутрішнього вовка перед полум’ям – цуценя ти недороблене! – схопила Шира дитину на руки, але миттєво насторожилася – Фелікс – крикнула блакитноволоса, відкинувши дитину вбік.

Дівчинку без жодних проблем упіймав на землі попереджений скарбник, а ось валькірія "пішла" під балки.

– Шира! – хотів кинутися Хмельницький, бачачи, як зверху на розлом сипляться рештки палаючих балок.