Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Стій, дурень! Сам здохнеш і їй нічим не допоможеш – схопила його за рукав сестра.

На мить на площі запанувала абсолютна тиша, в якій чітко почулася лайка Фіна. Народу не довелося довго чекати. Почулася метушня, гучний удар і палаючі дерев’яхи розлетілися в тріски, а перед людьми з'явився величезних розмірів вовк.

– Гарр... – зловісно простягнув звір.

Хутро, що переливалося всіма відтінками синього, прямо сяяло в примарних, смертельних бликах... В сріблястих очах світилася лють, а левовий хвіст з пензликом нервово смикався...

Pov Алана

Якнайшвидше повертаючись з берега я ледве протерла очі від диму. Нам на голову, як з нізвідки посипалися іскри. Площа зустріла нас зляканими вояками. На землі, біля церкви, важко опустився вовк. Той самий, якого я зустрічала в лісі перед зустріччю з Широю.

До речі, мені здається, Гель теж упізнав його.

Хижа тварина ніби намагалася змахнути щось із носа, дряпаючи лапою морду. Вовк чхнув, а за ним пролунала какофонія з риків, каркання і гавкання. Воїни, з строкатим волоссям, падали на землю і корчилися від болю. Люди тільки встигали моргнути, як на них кидалися різномасні звірі. Дикі коти, вовки, надміру великі гризуни та птахи сіяли жах серед натовпу...

А полум'я безпристрасно жерло дерев'яні будівлі.

Вовк кинувся до мене. Хоча ні, тварина хотіла вхопити коня за м'ясистий бік. Це я, дурепа, інстинктивно кинулась перед ним.

– Біжи, – клацнула я коня рукою по морді, сама, при цьому не відриваючи очей з дикого звіра.

Очі тварини мали специфічний, майже металевий блиск. Цього разу в них не було видно розуму, якому я вражалася при першій зустрічі. Була лише спрага крові.

Мій наляканий погляд, що нишпорив на всі боки у пошуках порятунку раптово наткнувся на подряпину на задній лапі звіра. Чомусь згадалася пов'язка на кісточці у Шири. А за нею повернулися і здогади про схожість дівчини та звіра.

– Шира – в не себе від жаху спробувала покликати я. Може, пощастить.

Серце шалено калатало, віддаючись стукотом у вухах, а ноги підкошувалися, бажаючи прикинутися мертвою. Звір моргнув, і на мить мені здалося, що до нього повернулася ясність розуму. Проте вже за мить його погляд знову став затуманеним.

– Шира! – набагато впевненіше покликала я.

У відповідь пролунав рик. Я позадкувала назад, а вовк в свою чергу не відставав. Причепившись через дерев'яне відро, що валялося на землі, я впала на землю. Звір повис наді мною.

– Шира, прошу не треба – благала я, повзячи назад і злякано дивлячись на гострі ікла, що були готові не те що впитися мені в шию чи кінцівки… Вони могли вільно перекусити всю мене рівно навпіл.

Звір завмер. Здавалося всередині нього точилася боротьба. Схопившись лапами за морду вовк, ніби змахнув із себе невидиму маску. Різко розвернувшись, вовчиця прогарчала:

– Варгмани! – гукнула вона.

Різні тварюки, до того зайняті дуже важливими справами, на кшталт розправи над воїнами, бійки між собою, і перелякану біганину від всіляких знарядь, на мить зупинилися, прислухаючись до очевидного знайомого рику сильнішого хижака.

– Що ж ви робите? – вже зовсім по-людськи видав вовк, з перекошеною в сумній гримасі морді сідаючи на землю – невже свяри мали рацію все життя знущаючись над нами, невже вони правильно вчинили, що врешті-решт вигнавли вас із рідної Свяргії? Невже ви справді безвольні тварюки? Варги! Одумайтеся! Запоріжжя стало нам домом, а ви хочете, щоб він згорів, і намагаєтеся швидше з'їсти своїх майже братів?

Слова дівчини були почуті. Хтось, борючись із самим собою, люто катався по землі, хтось обернувшись назад, в людину, почав гасити пожежу, а хтось прямо у зубах тягав відра. І все це під здивованими поглядами Січовиків.