Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Срібляво-волосий машинально відштовхнув простягнуту руку, але явно не розрахував сил, бо Олег ледь встояв на ногах. Зіниці Зака ​​розширилися, а на лобі проступив холодний піт. Всі в таверні затихли, здивовано спостерігаючи за картиною, що розгорнулася.

– Гей! Все в порядку? – повторив запитання Олег.

– Та пішов ти! – перевівши на мить погляд на мене, кинув Зак, і втік у змовклому натовпі.

– А що ж це було? – не зрозуміла я.

Олег же філософський знизавши плечима, підхопив виставлений здивованою Ольгою на стіл кухоль з напоєм, що піниться.

– Пити шкідливо, особливо тобі! – рикнула Анастасія, що взялася казна-звідки, ляснувши брата по спині так як до потилиці дівчинка не діставала суто фізично – Чим тобі, дурню, Зак не догодив? – сказала, ніби прогарчала дівчина.

– Та що сталося? – перепитала я вже у Насті, що явно зрозуміла ситуацію.

– А цей недорозвинений – махнула у бік брата – назвав хлопця безправним.

– Коли це? – не зрозумів прикордонник.

– Та тоді, коли ти Зака ​​Заклем назвав, а це означає безправний, мовами рас півночі – схопила брата за вухо дівчинка.

– Але чому він утік? – запитала я, метаючись від рішення піти за ним або залишити бідолаху.

Просто скільки б ми не спілкувалися. Я чудово розуміла, що нічого не знаю про Зака. Звідки ж він знав мову північних народів? А я тільки дізналася про це.

Різко відпустивши вухо брата, дівчинка з насолодою простежила, як він щокою стукнувся об стіл. Після ж повернувши собі незворушний вигляд, не звертаючи жодної уваги на стогін Олега, зовсім спокійно відповіла:

– Він не хотів, щоб ти бачила таврування...

"В сенсі?" – тільки й майнула в голові...

У мене не дивувало звідки дівчинка це знає. На Січі кожен унікум, і я в цьому певна! Простій людині не збагнути їх мудрість! Питання лише що мені робити далі.

– Просто він чомусь соромиться минулого – бачачи моє здивування знизала плечима дівчинка, пояснивши.

"Це звичайно добре, що вони всі такі розумні. Але чорт, та можуть вони нормально говорити?" – рикнула я, вилітаючи з будівлі. Лише на вулиці до мене дійшло, що я гадки не маю куди подався хлопець.

Сонце було вже у зеніті. Люди тяглися ближче до таверни та куренів, розраховуючи на відпочинок після тривалого ранкового тренування та на ситний обід. І лише я стояла розгублена.

"Ну ти зовсім тупа? – відгукнувся в цей момент у моїй голові вже знайомий голос – ну де він може бути?"

І ця, вже звична єхидця, допомогла повернути вільність думок. Піднявшись я побігла вулицями геть, за місто. У лісі стежку шукала недовго. Усі вони вже були звичні.

Зак, як я й думала, сидів на кам'яному виступі, з висоти якого весь протилежний берег був, як на долоні. Біля підніжжя скелі колихалися на вітрі останні цього року трави. У цей час сама скеля була чистою.

– Зак… – наблизилася я до хлопця, що сидів на самому краю, обхопивши коліна руками і беземоційно дивлячись у далечінь.

При моїх словах юнак здригнувся, а потім глянувши на мене, сором'язливо розплющив очі. Я лише мовчки сіла поряд, без страху звісивши ноги з краю скелі. А що треба було казати? Слова лише плутають... Заважають.

Та й якщо хлопець захоче, то сам розкаже.

– Алана… – звернувся згодом він – а ким ти була раніше? Ну... До того. Як потрапила на Січ?

Мене спантеличило його питання. Що він має на увазі?

Начебто, я завжди була простим міським дівчиськом, чиє ім'я Аланія. Точніше сказати, на жаль, не можу.

– Ну, до зустрічі з загоном козаків я працювала деякий час рознощицею в шинку... – все ж таки спробувала ємно відповісти я.

Зак, слухаючи мене опустив до того натягнутий рукав на правій руці без наруча, і потер зап'ястя з відбитками чогось… Кайданів?

– А мене, як річ, роками перепродували з рук у руки – зі злобою, і гіркотою на одному подиху випалив він.

Зізнатися я чекала набагато гіршого. Хлопець поводився так, ніби збирався зізнатися в крадіжці або того гіршого у вбивстві...

Натомість у мене нарешті в голові склався пазл. І та фраза при знайомстві "називай як хочеш. Тільки не номером", і нерозуміння в очах у тих моментах, коли до нього ставляться як до рівного, недовірливість та замкнутість. І навіть татуювання з тавруванням на руках, яке Зак ховав.

Справа в тому, що на жаль, у наш час у багатьох куточках планети цвіте та пахне, а точніше, як тут кажуть «смердить» работоргівля… і як мені відомо навіть серед козаків та амазонок багато тих, кого врятували з поневолення. І вони не соромляться цього. Зовсім. Як казала Ольга, такі люди тут з усіма рівні і можуть бути навіть при владі.

Можливо, саме сором хлопця тим фактом, що він був багато років чиїмось рабом і став причиною подиву дівчинки. Он Олег, приміром, не так давно з полону військового повернувся, і якщо вірити Ользі вже не раз там бував, а досі часто вдає з себе аристократа, хизуючись своїм родом і походженням. Начебто хтось з його предків був наказним гетьманом… хтось там Самойлов.

– Хей, малеча! – сіла між нами дівчина з перев'язаною кісточкою. Волосся гралося срібним блиском на сонці, а в очах переливалися всі відтінки синього.

– Шира! – в один голос здивовано вигукнули ми із Заком.

– Чула, ви тут чудите… – зиркнула вона на збентеженого хлопця – даремно...

Дівчину було не впізнати. Здавалося, валькірія була надто філософським настроєм. Вона ніби на пару років постарішала.

– Бережіть один одного – з деяким сумом чи то про щось міркуючи, чи то продовжуючи нашу перебиту розмову порадила вона – і самі бережіться...

Pov Шира

Коли до татар підійшла підмога з двох яничарських підрозділів, на чолі з якимись слабаками, надія згасла. На моїй стороні було майже 60 вояків, противник же вже нараховував 2000. Вони просто вирішили тиснути нас числом. Якби не Ярослав із загоном, спрямованим Соломією, нас зрівняли б із землею.