Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ні-а, – знизав я плечима.

– Як? – округлила вона явно не розуміючи, як може мені її нагадувати.

– Софія довго хворіла, і зрештою пішла з цього світу в 19 років – зі скорботою промовив я.

Чомусь завжди здавалося, що не зможу ні з ким про неї поговорити. Серце розривалася при одному лише спогадах обличчя сестрички... О мій Бог, і яка ж це дурна ситуація! Алана – дитина. І чомусь саме вона викликає примари минулого. І лише з нею так легко веду розмову про мої дитячі травми.

Боже... який жах.

– А знаєш… – хмикнула дівчина – Ти мені теж одного хлопця з минулого нагадуєш. Зізнаюся, я навіть його імені не пам'ятаю. Але згадується лише добре. У нього Правда очі чорні-чорні, а волосся завжди як у шляхетного аристократа доглянуте, "зализане" назад.

Хотілося поставити запитання щодо див з її спогадами, але у двері постукали.

– Зачекай хвилинку, будь ласка – встав я зі стільця.

За відчиненими дверима стояла, на мій подив, Могила.

Обпершись об двері, запитально підняв брови, будь-якої миті готовий послати вже і її туди ж, куди і минулих "посланців". І чому рада вважає, що її я послухаю? Допоміг і допоміг. Вистачить. Більше я з владою чи її подобою справ мати не буду.

– Сірошкур тебе викликають у будинок Ради – по-діловому відрапортувала брюнетка, підтверджуючи мої припущення.

– Багато честі, – посміхнувся я і вже хотів було розвернутися, але несподівано амазонка озвалася.

– Але ж ти не на мене сердишся...

– І що? – підняв я брову.

– Ну Тишку... – у мене мимоволі сіпнулася вилиця.

Маю визнати, я не очікував такого фамільярництва. Тим більше, від неї... Ще й скорочення таке дивне... "Тишку...". Як кличка собача, слово честі… Хоча… кого я обдурити намагаюся? Вона мене заціпила. Ця кличка... От розумна до дідька, хитрюща валькірія. Знає за які нитки смикати.

А амазонка тріумфувала. Ось гадюка хитро хвоста!

– Там справа термінова – повернула вона незворушний вигляд.

– Ну гаразд – закотив я очі.

Схоже, старшина скоро до мене ораву джур посилатиме, як у тій казці про кожум’яку... І на біса я їм здався? Невже більше нема кому роботу напарити? Повернувшись у кімнату, схопив шаблю, що висіла, біля вікна і кинув Алані:

– Нікуди не йди. Я скоро. Щоб я не чув, що ти була в таверні і тим більше не повертайся до свого тимчасового житла! – розраховуючи на розсудливість дівчинки, попросив я – З Фіном я ще порозмовляю.

Впевнений, що Хмельницький зараз шаленіє, а тому Алані краще не траплятися йому на очі.

– Добре – чесно кивнула дівчина. Зараз у неї і в думках не було кудись іти, а тому я й повірив...

Вийшовши на вулицю, виявив що "посланець" чекає на мене, поглядаючи на сонце.

«Ну звичайно – хмикнув я – адже вона амазонка. А тому природа для неї – і батько, і дім, і лікар, і годинник.»

– Пішли – підскочила брюнетка до хвіртки, а я лише важко зітхнув, йдучи за нею.

Pov Алана

Тихомир по-людськи попросив почекати його і спочатку я не збиралася йому суперечити.

Будиночок хлопця був невеликий. За моїми прикидками, навіть менше ніж у Шири... Ніде не було видно ні прикрас, ні трофеїв... навіть зброя була кудись захована. І лише "улюблена" шабля висіла біля вікна. До речі, її й забрав Сірошкур.

Ніде не було видно не смітинки. Усі речі були на своїх місцях. Прямо завидно стало. А кажуть хлопці неохайні. Мені б таку неохайність!

Єдиний годинник висів над дверима між маленькою кухонькою та іншою частиною будинку. Кімната, де я сиділа, схоже, була спальнею. Мініатюрне ліжко заправлене простенькою ковдрою. Під вікном стояла дві громіздкі скрині, без жодних прикрас. Саме з однієї з них хлопець діставала аптечку. У протилежному боці стояв маленький темний стіл, а біля нього стілець, на якому нещодавно сидів Тихомир.

Ну, і що мені тут робити?

У результаті, я вирішила порушити обіцянку дане жалісливому хлопцю. Підхопивши власну шаблю, що стояла біля мене, звичним рухом приладна піхви до пояса. Обувалася я швидко, ніби боячись бути застигнутою зненацька.

А хто Тихомира знає? За щось то його всі побоюються... явно не просто так.

Вискочивши з хати якнайшвидше. Пірнула за найближчі будівлі і попрямувала до таверни.

Зал, як завжди гудів. У приміщенні стояла жахлива задуха. Я ледве за звичкою не скинула кофту, що було б дуже необачно, адже я боролася без неї, тому лише ця деталь гардероба і надавала мені більш-менш пристойного вигляду.

– Привіт, Алана! – як ні в чому не бувало підскочив до мене Зак – все гаразд? – шепнув він на вухо – як ти втекла від Зануди? Я думав він з тебе шкуру спустить.

– Все добре – кривувато посміхнулася я. Мені було приємно те, що про мене турбуються.

Ми посідали на високі стільці перед довгим столом, по той бік якого, як не дивно, нікого не було. Невже Іван сьогодні теж не при ділі?

– Хей Алана! Привіт у Заклі! – поставив руки нам на плечі Олег.

Очі Зака ​​при цій фразі виразно і якось недобре блиснули. Раптом рука Олега не встояла на слизькій шкірі, з якої була зроблена куртка, що красувалося на Заку. Олег, який не чекав такого повороту, пірнув між стільцями, ледь не вивернувши руку, що стояла на моєму плечі, по дорозі вниз рукою здерши з Зака шкіряний наруч. Сам брюнет ледь не розбив собі підборіддя об високу стільницю довгого столу.

Білявий, блискавично відскочив схопився за оголену частину руки злякано прикриваючи її. Здавалося, Зак не розуміючи того, чи неусвідомлено намагався затулити якусь рану, яку я не втигла помітити, не те, що роздивитися.

– Вибачте – гранично швидко зібрався в купку брюнет, зніяковіло відмовившись від моєї допомоги.

-"Вибачте"? – гнівно блиснув очима Зак.

Я ніколи не бачила його таким. Складалося враження, що він метався між гнівом і переляком.

– Все добре? – простяг руку наївний брюнет, ніби бажаючи перевірити стан кінцівки, що так завзято затискав хлопець.