Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Раз! Випад уперед і серія коротких послідовних ударів впала на супротивника. Але всі атаки як одна були легко відбиті...

Знов відскочивши, обійшла Колючку, що посміхався, по широкій дузі. Я зазвичай тримала попереду витягнуту руку з шаблею, а другу заклала зігнутою в лікті за спину. "Як благородна аристократка!" – в один голос сміялися вчителі та навколишні і водночас хвалили за контроль над тілом та стійкість позиції.

Хмельницький же зараз навпаки був страшенно спокійний і розслаблений. Шабля кінчиком дивилася в землю, а друга рука упиралася в бік мовляв "ось він я! Чого не вб'єш?".

Бам. Підскочивши я зробила обманний випад і повернувшись до позиції кольнула в плече. Вістря не встигло дійти до мети. Мене було збито з ніг. Впавши на спину, блискавично підвелася і підтягла до себе ноги, тікаючи від шаблі, що пронизала землю коло моїх ніг.

Перекотившись, знову стала на ноги.

Фін вирішив, що вистачить грати, а тому кинувся в напад. Раз! І наші шаблі схльоснулися, висікаючи іскри. Першу атаку я зуміла відбити... Два! Просвистіла, вичерчена рунами зброя. Руки дрібно затремтіли, перейнявши вібрацію від моєї шаблі. Три – І специфічний "меч" мало не вспоров мені живіт.

Я встигла перевести лезо, але, не витримавши удару, шабля вискочила з моїх рук і з дзвоном приземлилася за спиною на землю.

Наступного моменту я блокувала удар руками. Лезо вп'ялося мені в долоні, кромсало бинти, але шкіра, що відмерла від опіків, уже не відчувала болю. Уперто вчепившись у холодний метал, з натиском відхилила його на супротивника. Колючка на мить, попустивши хватку, відштовхнув мене.

Цього разу встоявши на ногах, я почала задкувати, відхиляючись від удару. Чоловік, мабуть, не розрахувавши мою худорлявість тільки і іскромсав на боках мою сорочку. Зрозумівши, що в блоху потрапити практично неможливо, взявся мітити в голову. На щастя, не обличчя ні вуха не постраждали. Лише кілька локонів упали на землю...

Бам – я не встигла ухилитися. Лезо рубануло по плечу. Яскраві краплі крові покотилися по сорочці. У цей момент, я, послизнувшись на мокрій траві, впала на землю. На мить забарившись, і щурячись від сліпучого проміння сонця, знову піднялася на ноги, вставши в бойову позицію.

Розплющивши очі, обомліла. Переді мною стояв Тихомир, який ногою "зловив" шаблю. З очей брюнета так і сипалися іскри люті.

"Зараз буде жарко" – підказала чи інтуїція, чи інстинкт самозбереження. Щось мені підказувало, що зараз найкращтм було б втекти, та я продовжила стояти незворушно, ніби оціпинівши.

Pov Тихомир

Поставивши ногу під удар, на мить забарився, оцінюючи стан дівчинки. Я не боявся, що лезо зіштовхнувшись із чоботом, зіпсує взуття, ні. Як би я не чхав на доходи і не зневажав на брязкальця і розкіш, на екіпірування я грошей не шкодував. А вампірська грамота якості явно безпечніша за турецькі заяви про «найкращу сталь» чужинцям.

Підкинувши шаблю вгору, напіддав уже іншою ногою в стрибку і з розвороту вдарив по ній же.

Не встоявши, Фін відсахнувся. В очах Скряги читався подив... Я хотів було ще додати, але Святослав Галицький, який до того спокійно спостерігав за свавіллям, відгукнувся:

– Тихомире, якісь проблем...и? – осікся старий під моїм поглядом.

– Чому ви це допустили? – холодно спитав я, не змінюючи стійкої позиції.

– Тихомире, все гаразд – не впевнено озвалася Алана, а в блакитних очах дівчини сховався переляк.

– Але… – хотів заперечити торговець, але я його перебив.

– Вашу безвідповідальність виправдати не можна – зневажливо пирхнув я і покликав дівчину: – Алана ходімо.

Звичайно, це було дуже різко. Але як би я не шанував старших, Святослав справді був не правий.

– Тихомир – спробувала звільнити захоплене мною зап'ястя дівчина.

– Алана, ти все ще хвора, а зайва перенапруга і тим паче рани становище не врятують! – не шкодуючи слів, висловився я. Мабуть Алана була єдиною по-справжньому не байдужою мені людиною на цьому острові.

Дівчинка опустила голову, визнаючи поразку. Схоже, навіть Хмельницького пройняло... Невже в ньому ще залишилися крихти розуму?

До моєї халупки брели мовчки. Точніше дівчина ледве пленталась, опустивши голову, а я тяг її вулицями. Рана на її плечі виявилася глибокою – майже до кістки. Поки робив перев'язку, скоса поглядав на похмуре обличчя дівчинки.

– А чим я так Фіна бішу? Невже я й справді вам так заважаю?

На великі, зовсім ще дитячі блакитні очі наверталися сльози. Дівчинка явно хотіла знайти реальну відповідь на це складне питання.

– Знаєш – подумавши, озвався я – ми набагато  більше винні в тому, ким тепер став Хмельницький і як себе поводить, ніж ти.

То була чиста правда. Адже хто знає, ким він був би не сиротою, покинутою навіть рідною сестрою… Якби я менше підбурював його в дитинстві… Якби по-іншому ставилася до нього Шира та інші...

Фін не пробачив навіть дитячий образ... це видно. Він не може пробачити Агафії те, що довелося пережити за 10 років на самоті. Він не може пробачити мої дитячі знущанням.

А знаєте... може він має право тримати на нас образи. Не мені його судити.

– Тихомир – тихо покликала Алана.

Зав'язавши бинт, я запитливо глянув прямо в очі дівчинки.

– Чому ти завжди за мене заступаєшся?

Питання луною прозвучало чи то в мене в голові, чи то в стінах мого будинку. Спочатку хотів пожартувати, однак щось не дало це зробити. Не в моїх це звичках. Не в моїх правилах.

Присівши на стілець навпроти ліжка, на якому й сиділа Алана, важко зітхнув.

– Ти мені сестру нагадуєш… – несподівано навіть для себе видав я.

Здивування дівчини не було межі. До того посилено розглядають підлогу очі піднялися, прийнявшись розглядаючи моє обличчя ніби бачачи його вперше.

– Вона була молодша за тебе? – співчутливо озвалася тямуща дівчинка, все якщо не зрозумівши, то по крайній мірі здогадавшись.