Яра Крихта - Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта

Айдас чудово справлявся зі своєю сімейкою, і Мія почувалася впевнено, більше не боячись Жана.

Рука Айдаса обережно ковзнула по плечу дівчини, заставляючи притулитися та відчути ніжне тремтіння. Зірки, розсипані по небу, та повний місяць ніжно підсвічували їхні силуети, а ліхтарики навколо балкону м’яко мерехтіли, відбиваючись у їхніх очах. З кімнати крізь прочинені двері лунала музика – платівка кількох непопулярних пісень одного з молодих піаністів столиці, мелодії – наче казкові, схожі на ті, які вони почули, спостерігаючи фантасмагорію в театрі тіней. І та скрипка… той чудовий подарунок… Мію пробрало тремтінням від спогадів.

«Ти сумний», – того вечора під дрібним снігопадом вона погладила його по щоці, щиро жаліючи, що кривдить такого чудового чоловіка своїми відмовами. 

«Так, вибач», – того вечора він горнувся, наче ще мить і втратить її, і його блакитні очі, червоні від холоду чи то від сліз в куточках, були дійсно сумні – наповнені болем, зневірою, знесиленням… 

Мія підібгала губи, знову жаліючи про минуле, і притулилася до Айдаса, опустила голову до його широких грудей, відчуваючи, як дихання чоловіка стає спокійнішим поруч із нею.

– Ти засумувала? – тихенько перепитав. – Коли ти сумуєш, то мені теж сумно.

– Усе гаразд, чесно. Просто… Я завжди мріяла про вечори, як цей, – прошепотіла, обіймаючи його ще міцніше. – Раніше цей дім здавався таким холодним… Але тепер, коли ти поруч, усе змінилося… Я так рада, що ти тут зі мною.

Айдас нахилився до неї, торкаючись губами її чола.

– Я теж радий.

– Дякую.

– Та будь ласка, – засміявся.

Чоловік стояв упевнено, без палиці, і Мія геть забула, що та залишилася в спальні кілька днів тому. Здавалося, що минуле – його хвороба, слабкість, усе це вже позаду. Вона відчувала, що це стало можливим не лише через лікування, але і завдяки теплу між ними, теплу дотиків і люблячих слів. 

Айдас трохи відсторонився, ніжно всміхаючись до Мії. Його усмішка була така м’яка, трохи крива, але настільки справжня, що це завжди викликало в Мії тепло в грудях. Він виглядав настільки чудовим у ці моменти, що вона часто ловила себе на думці, як легко було закохатися в нього знову і знову. Його темне волосся, яке він давно не стриг, тепер трохи відросло і лежало м'якими хвилями, а щетина дивовижно пасувала йому, підкреслюючи його сильний, мужній образ.

Мія дивилася на нього й думала, наскільки він красивий у своїй природності. Його очі завжди світилися чимось глибоким, щирим, і щоразу Мія відчувала, ніби світ навколо зникає, залишається тільки він. Усі його рухи, слова, навіть жарти – усе це було настільки частиною її серця, що вона більше не уявляла свого життя без Айдаса.

І раптом, без жодного попередження, Айдас зробив крок назад і повільно опустився на одне коліно.

Мія завмерла.

Його обличчя залишалося неймовірно спокійним, але вона вже не могла дихати. Її серце вибухнуло шквалом емоцій, а думки застигли в паніці та радості водночас. Вона прикрила рот рукою, намагаючись стримати подих, який ледь не зірвався на схвильований крик.

– О Небеса, Айдасе... – пробурмотіла.

– Міє, – його голос був спокійний, ніжний, але Мія відчувала кожне слово так глибоко, ніби воно проникало в саму душу. – Ти завжди була особливою для мене, від самого початку, і навіть просто взяти тебе за руку – це завжди дещо більше. 

Мія відчувала, як сльози мимоволі з'являються в її очах. Вона обійняла себе руками, намагаючись заспокоїтись, але в душі бушувала справжня буря почуттів. Це було так... казково, що їй було важко повірити, що це насправді відбувається.

Айдас, досі на коліні, ніжно подивився на неї, його очі світилися любов'ю і впевненістю.

– Ти змінила мій світ. Ти навчила мене кохати по-справжньому. Ти моє все, Міє, і я хочу, щоб ти завжди була поруч. Ти – та, з ким я хочу провести решту свого життя. І мені так шкода, що ми не пізнали одне одного раніше… але я не відчуваю, наче ми змарнували наш час, адже ми однаково зустрінемося знову у наступних світах. І я певен, що ми завжди знаходиле одне одного в минулих наших життях, ким би ми там не були… Саме тому моє кохання до тебе таке міцне та щире, тому що воно триває не одне і не два життя… це наче тягнеться вічність, наче дійсно дароване Небесами. І я ледве не загубив тебе, ледве не втратив, і мені дійсно шкода. 

– Айдасе, – Мія не витримувала, вона впала на коліна навпроти чоловіка, готова поцілувати його міцно-міцно.

– Чи станеш ти моєю дружиною? – він дістав з кишені маленьку червону коробочку у формі квітки, відчинив ту.

Мія вибухнула щасливим сміхом крізь сльози, схопивши його руки, не годна більше стримати себе.

– Так! – голос ледь не зірвався. – Так, звісно, так, Айдасе!

І щойно її слова прозвучали, браслети на їхніх зап'ястях засяяли яскравим, теплим світлом. 

Айдас обережно взяв Мію за руку. Його дотик був такий ніжний, теплий і водночас впевнений. Він завжди тримав її руку саме так – наче Мія була найдорожчим скарбом, який він ніколи не хотів відпускати.

Його пальці легко ковзнули по шкірі, і чоловік нахилився, щоб поцілувати її руку. Це був його знак – маленький ритуал перед тим, як притягнути її до себе для пристрасного поцілунку. Його губи торкнулися її шкіри, залишивши легкий теплий слід.