Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

А нинішній ранок цьому сприяв якнайкраще. В садку під вагою стиглих плодів хилила свої віти яблуня. Свіжа травичка вже встигла затягти собою випалені плями на землі під ґанком та біля дверей підвалу. Незабаром я візьмуся збирати яблука, часу цього року мені вистачить, і засію газон. Разом ми перефарбуємо вікна й відновимо свою контору в підвалі. Змайструємо нові солом’яні манекени для фехтувальної кімнати. Повісимо полиці й заповнимо їх новими артефактами та книжками. І неодмінно купимо нові меблі. Грошей нам вистачить, за свою останню операцію ми дістали від інспектора Барнса щедру премію. А найголовніше — нам треба вирішити, як далі працюватиме агенція «Локвуд і К°». Так, настала пора закінчувати одні справи й розпочинати інші.

— Як там сьогодні наш приятель, Люсі? — запитав зненацька Джордж. На прохання Голлі я прибрала череп, однак недалеко, він стояв біля моєї тарілки. Він також постраждав у битві — обгорів, почорнів, на ньому з’явилась глибока тріщина від очної ямки аж до маківки. Я розуміла, чому Голлі так гребує ним, проте мене це не дуже хвилювало.

— Мовчить.

— Досі мовчить?

Так, череп досі мовчав. Відтоді, як після вибуху я витягла його з уламків склянки, що лежала серед горілого сміття на підлозі сьомого поверху Будинку Фіттес. Там я загорнула його в якусь ганчірку, принесла додому й тримала в себе про той випадок, якщо дух худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям повернеться до свого Джерела. Проте цього не відбувалось. Торкаючись черепа, я не відчувала хвиль потойбічної енергії. Під пальцями була лише кістка, суха й холодна.

— Так, досі мовчить, — підтвердила я.

Локвуд оглянув усіх наших друзів.

— Так, Люсі, то був нівроку потужний вибух, — промовив він. — Незгірше за ті, якими ДЕПРІК розгромив Колонну залу. І знищив усіх отих привидів.

— Знаю. Але це тому, що було зруйновано їхні Джерела. А наше Джерело — ось воно, — наполягала я. — Тому вибухи навряд чи знищили дух черепа.

— Хтозна... Можливо.

— Навряд. Я певна, що навряд, — мені пригадалась вогняна куля, що поглинула примарну постать юнака.

— Вибух міг розірвати зв’язок привида з Джерелом, — припустив Кіпс.

— Ні, це дурниця. Вдень він не може повернутись тому, що в нього тепер немає захисту з посрібленого скла. А вночі... він неодмінно повернеться.

Ці слова я раз по раз твердила собі, хоч сама вже не вельми вірила їм. Після вибуху минув уже тиждень, а привид так і не повертався.

— Він міг просто... зникнути, Люсі, — зауважила з усмішкою Голлі. — Ти випустила його зі склянки. Із вдячності він допоміг тобі. А потім зважився на те, що мав зробити ще століття тому, — зник назавжди.

Може, це була й правда. Ми заходилися снідати далі. Через кілька хвилин Кіпс поклав на стіл виделку й сказав:

— До речі, про Джерела... Ось що непокоїть мене. Ми знаємо, що тіло Пенелопи перенесли до мавзолею й поховали в особливій срібній труні. А що сталося зі справжніми рештками Маріси? З розповіді Люсі та Локвуда виходить, що її дух якимось чином досі прив’язаний до них. Якщо її гарне молоде тіло померло, то чи може дух Маріси повернутись до свого старого тіла? Може, він зараз вештається біля нього в одному з моргів ДЕПРІК...

Локвуд усміхнувся:

— Не переймайся. Ніхто там не вештається. Я саме хотів розповісти вам, що вчора, коли відкрили гробницю в мавзолеї, Барнс і його команда подбали й про давнє Марісине тіло. Пам’ятаєш, Люсі, яке воно було висохле? Тож його втиснули до давньої Марісиної труни, поряд із кістками нашого давнього приятеля — лікаря Кларка. Думаю, його дух неабияк утішиться таким сусідством... — Локвуд помовчав і взяв іще одну грінку. — Якщо дух Маріси справді прив’язаний до її тіла, на нього чекає веселенька вічність.

Сонячне проміння осявало нас. Ми закінчили снідати й зручніше вмостились на своїх стільцях.

— Гаразд, — провадив Локвуд. — Сьогодні на нас чекає певна важлива справа. Вчора Барнс передав мені офіційні папери з ДЕПРІК, які ми повинні підписати. Кожен з нас мусить дати обіцянку не розголошувати того, що ми бачили і в Будинку Фіттес, і на Тому Боці. Всі ці відомості вважаються секретними.

— Я не хотіла б таке підписувати, — зізналась я.

— Розумію, Люсі. Нікому з нас це не до душі. Проте всім нам відомо, що підписати ці папери доведеться. І ми знаємо чому. Якщо всі довідаються, що винуватці Проблеми — це самі її перші дослідники, що очільники численних провідних компаній — це Марісині спільники, то в країні почнеться анархія. Суспільство розколеться, дійде до заворушень. І до чого це все призведе? До чого завгодно, крім вирішення Проблеми.

Я хитнула головою:

— І все-таки це нечесно. Сам ДЕПРІК також треба як слід почистити.

— Звичайно, але спершу вони повинні довести все до ладу. І не забувайте, що Барнс мусить виконувати власні обіцянки, які він дав нам, укладаючи угоду. Він, скажімо, запевнив, що портал у Будинку Фіттес не знищать. Тож відтепер ДЕПРІК буде ліквідовувати те, що Маріса залишила по собі в Іншому Світі.

— Срібні огорожі? — перепитала Голлі.

— Так, огорожі. І перекриє всі шляхи проникнення мерців до нашого світу. Це буде не так просто, бо ми досі не розуміємо ні механізму дій Маріси, ні того, як далеко просунулись її науковці в дослідженні ектоплазми. Ми навіть не знаємо, чи є десь іще портали. Це дуже ймовірно, бо Проблема поширилась по всій країні.

— Тут нам можуть допомогти наші друзі з Товариства Орфея, — зауважив Джордж. — І науковці з Будинку Фіттес. Щоправда, на них доведеться трохи натиснути, алев ДЕПРІК це вміють робити.

— Думаю, що так воно й буде, — погодився Локвуд. — Проте будь-що це розслідування потребуватиме тривалого часу, тож із Проблемою так швидко покінчити не вдасться.

—А тим часом до нас і далі приходитимуть Гості, — сказала я.

— До речі, я забув про ще одну річ, — додав Локвуд. — Барнс питав мене, чи не допоможемо ми ДЕПРІК із їхньою програмою усунення наслідків діяльності Маріси. Бо в нас, мовляв, є унікальний досвід і знання, ми можемо давати консультації щодо Іншого Світу...

— Ні, туди я більше не помандрую,—перервав Джордж. — Нізащо.

— Одного разу нам вистачило