Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Як на мене, — підхопив Кіпс, — то Темний Лондон дуже схожий на Джорджеві джинси. А їх мені й так уже досить.

— Саме так я й відповів Барнсові, — запевнив Локвуд. — Крім хіба що джинсів. Ваша правда. Свою роботу ми тут уже виконали. Тож переходьмо до звичайних простеньких привидів і більше не думаймо про Інший Світ із його таємницями.

Ми схвально зашепотілись.

— Вам, звичайно, відома моя теорія? — трохи помовчавши, запитав Джордж. — Темний Лондон — це лише проміжна станція. Після смерті ти ненадовго затримуєшся там, а потім рушаєш далі. Ті чорні брами...

— Брами? Радше двері, — заперечив Кіпс.

— Ні, чорні калюжі, — втрутився Локвуд. — Тільки поставлені вертикально. Блискучі, але не мокрі.

— Тоді це більше схоже на штори, — припустила Голлі.

— Можливо... Отже, повертаймось до моєї теорії, — провадив Джордж. — Я вважаю, що дух проходить крізь ці штукенції: брами, двері, штори — називайте їх як хочете, — і потрапляє до ще одного Лондона, тільки вже світлого...

— Як ти можеш це довести? — запитала я.

— Поки що ніяк. Просто відчуваю.

— Щось це не дуже схоже на тебе.

Джордж стенув плечима:

—Часом дослідження наводять на різні думки.

— Ти повинен написати про це книжку, — мовив Локвуд. — Якщо впораєшся вчасно, до того, як буде покінчено з Проблемою, цю книжку розкуплять умить. Ми ще, диви, й грошенят заробимо.

— Нічого, Локвуде, ми й так не зубожіємо, — відказала Голлі. — Зараз у нас сотні викликів. Справді дуже цікаві пропозиції. Після того, як луснули «Фіттес» і «Ротвел», ми стали найпопулярнішою агенцією в Лондоні. Можливо, нам доведеться найняти ще одного помічника. Його ми поселимо до твоєї кімнатки на горищі, Люсі, а ти переберешся до цієї чудової нової спальні...

Я усміхнулась:

— Ні, Голлі. Мені й на горищі добре. А що це за цікаві пропозиції, які ти тільки-но згадала?

— Ой, Люсі, тобі вони сподобаються! Дух-Крикун у молитовному будинку. Таємничий голос у криниці. Гугнявий тисовий кущ. Далі ще Перевертень у торговельному центрі в Стейнсі, щоправда, наш замовник так і не розгледів, привид то чи, може, черниця в каптурі. А ще всілякий дріб’язок: закривавлена брила в копальні, Костогрім на баржі...

Голлі говорила далі. Локвуд неуважно слухав її, раз по раз поглядаючи на мене. Джордж роздобув десь ручку і вже закінчував щось малювати на нашій новій скатертині, очевидно, карикатуру, бо Кіпс, що сидів поряд, зі сміху мало не вдавився грінкою. Я допила свій чай і зручніше вмостилась на стільці, підставивши обличчя вранішньому сонцю. Біля моєї тарілки стояв обгорілий череп і тупився своїми очними ямками в порожнечу.

* * *

Я не збрехала Голлі. Мені справді було добре в моїй невеличкій спальні на горищі. Ця кімната була єдиною, куди не вдерлись наші вороги тієї пам’ятної ночі, вони просто не помітили її, тож тут залишилось усе як було. Перші кілька днів після нашого повернення з Іншого Світу я частенько заходила сюди, щоб перепочити й трохи поміркувати на самоті.

Цього вечора було так само. На підвіконні вигравали останні промені надвечірнього сонця. На шарі пороху, що вкривав його, залишився круглий слід від склянки з привидом, яка раніше стояла тут. Саме сюди, на звичне місце, я поставила обгорілий череп — просто для того, щоб заспокоїтись. Якщо привид захоче повернутись, то — будь ласка. А не захоче, то так і буде.

Я стояла біля вікна й дивилась униз, на Портленд-Роу.

Небо було рожево-сірим; сонце, що саме сідало за обрій, віддзеркалювалось у шибках із протилежного боку вулиці. У вікнах біліли завіски, виблискували срібні обереги від привидів. На вулиці бавилися діти.

У двері хтось постукав. Я озирнулась, відповіла, й до кімнати зазирнув Локвуд. Він був у новому пальті — отже, збирався надвір, — і тулив до грудей стос паперів.

— Привіт, Люсі. Пробач, що потурбував тебе.

— Нічого. Заходь.

Ми всміхнулись одне одному. Після пригод у Будинку Фіттес ми з ним ні разу не залишалися сам на сам. Чому? По-перше, ми були надто зморені й виснажені. По-друге, нам випав клопіткий тиждень — треба було дати лад розореному будинку й закінчити справи з Барнсом. Як і всіх наших друзів, нас із Локвудом вистачало тільки на те, щоб попоїсти, виспатись і порадіти, що ти живий.

Проте зараз Локвуд завітав до мене. Ступив кілька кроків і зупинився.

— Пробач, що потурбував тебе, — повторив він. — Просто хотів тобі дещо передати, а внизу для цього забагато галасу. Джордж, як навіжений, фарбує стіни, Кіпс і Голлі чіпляють дверцята на буфет...

— Так, звичайно, — відсапнула я. — Бачу, що там у тебе ота клята підписка для ДЕПРІК про нерозголошення таємниці. Гаразд, я підпишу її, тільки не зараз. Поклади куди-небудь.

Він завагався:

— Можна сюди, на ліжко?

— Умгу.

Я знов обернулась до вікна й поглянула на сусідні будинки із залізними ґратами та блискучими оберегами. Вулицею біг малий хлопчина, женучись з іграшковою рапірою в руці за двома своїми приятелями — вони, напевно, вдавали з себе привидів. Локвуд підійшов до мене, став поруч і сперся долонею об підвіконня.

— Проблема нікуди не поділась, — зауважила я, помовчавши. — Ще пів години — і всі сховаються по домівках.

— Можливо, потроху все піде на краще, — відповів Локвуд, — бо ці дурні більше не бентежитимуть духів на Тому Боці. Думаю, що це повинно допомогти. Духи матимуть змогу перейти до свого світу і більше не повертатимуться.

Я лише кивнула. Ми не знали, як буде насправді.

Локвуд уже хотів був щось додати, однак передумав. Кілька хвилин ми мовчали. Він стояв поруч зі мною, а наші долоні лежали, наче приклеєні, на підвіконні. Нарешті він випростався й відступив трохи назад.

— Так, — мовив він, — залишилось іще чимало привидів, яких нам доведеться приборкати, й чимало життів, які нам випаде врятувати. А тим часом надворі чудовий вечір, і я збираюсь піти погуляти. То я й хотів запитати тебе: може, ходімо разом? — він поправив комір. — До речі, як тобі моє нове пальто?

— Ну, правду кажучи, йому бракує двох-трьох плям від ектоплазми. .. А так дуже личить тобі.

— То, може, я краще куплю собі мотоциклетну куртку, як-от у Барнса?

— Ні, що ти...

—