Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

вийшла картина — справжнісінька врочиста увертюра. Та насправді на той час відбулося вже багато чого. Афритці просто не пощастило, та й годі. Прагнучи усунути загрозу для свого хазяїна, вона занадто близько підібралася до краю щілини.

Щілина мала метри з чотири завдовжки, й видно її було тільки на сьомому рівні. Дехто з бісів, можливо, бачив її як слід, та людям це однаково було не під силу[114]. Щілина аж ніяк не була рівна та вертикальна. Ні, вона йшла навскоси і мала надірвані краї, ніби повітря перетворилось тут на товсте цупке полотно. Із свого ув’язнення я спостерігав, як вона з’являється. Після першого спалаху над подіумом повітря здригнулося, дико викривилося й нарешті луснуло вздовж усієї цієї лінії[115].

Відразу після появи щілини все почало мінятися.

Передовсім подіум. Матеріал, з якого його було зроблено, з дерева перетворився на глину, потім — на якийсь дивний жовтогарячий метал, а далі — на щось вельми подібне до воску. Подіум трохи осів убік, немовби підтанувши. Крізь його поверхню проросло кілька билинок.

Кришталеві підвіски люстри над подіумом обернулися на водяні краплі; на мить вони завмерли, виграючи різними барвами, а тоді пролилися дощем.

Якийсь чарівник у смугастому вбранні біг до вікна. Кожна смужка його піджака взялася хвилями, ніби під вітром.

Цих перших невеличких змін, як і десятків Інших, не помітив ніхто. Лише після того, що сталося з африткою, чарівники второпали, що тут коїться.

Зала перетворилася на пекло. Люди та біси верещали й горлали, а ми з Лавлейсом попри цей гармидер стежили за щілиною. Ми чекали на того, хто виступить з неї.

А потім це відбулося. Всі рівні довкола щілини втратили будь-яку узгодженість між собою, ніби їх потягло в різні боки з різною швидкістю. Все довкола попливло так, ніби мене добряче вперіщили по голові. Я несподівано побачив сім рядів вікон, трохи зміщених один щодо одного. Це неабияк пантеличило мене.

Якщо вже Лавлейс викликав таку могутню сутність, що здатна отак перемішувати рівні, то всім нам, хто зараз усередині пентакля, буде непереливки. І ця сутність, напевно, вже поряд. Я не зводив очей зі щілини.

Повз нас із криком промчала Аманда Кеткарт. Її підстрижене волосся набуло чарівного блакитного кольору. Водночас сталося ще кілька змін, які помітили всі. Два чарівники, що підійшли до подіуму з марною спробою атакувати Лавлейса, раптом виявили, що їхні тіла неприємно видовжилися. До того ж, в одного з них кумедно витягся ніс, а в другого — він просто зник.

— Що це таке? — прошепотів хлопець.

Я не відповів. Щілина відкривалася.

Всі рівні перемішалися, наче варення під черпаком куховарки. Щілина розширилась, і з неї з’явилося щось на зразок руки. Рука була цілком прозора, ніби змайстрована з найкращого скла. Вона була б невидимою, якби не хвилі, якими бралися рівні довкола неї. Рука нерішуче засовалась туди-сюди, ніби звикаючи до химерного відчуття перебування в матеріальному світі. На кінці руки я помітив чотири тонкі чи то виступи, чи то пальці; вони так само не мали власної плоті, й форму їм надавали тільки довколишні повітряні хвилі.

42

Лавлейс позадкував, нервово мацаючи ґудзик сорочки в пошуках заспокійливого дотику Амулета.

Тепер, коли рівні переплутались, чарівники нарешті побачили цю руку[116]. Вони жалібно заволали — всі, від найдужчого бородатого чоловіка до найкволішої істеричної жінки, — утворивши гармонійний діапазон з кількох октав.

Дехто з найхоробріших кинувся до центру зали й наказав своїм слугам-джинам закидати щілину Вибухами та іншою зброєю. Це була помилка. Жоден Вибух чи блискавка навіть не наблизилися до руки. Вони порозліталися і врізались у стіни чи стелю — або спливли на підлогу, мов вода з водогінного крану, втративши геть усю енергію.

Хлопчисько так роззявив рота, що на його щелепі могла б погойдатися миша.

— Ц-це... — прожебонів він. — Що це?

Гарне, нівроку, питаннячко! Що це за істота, яка перемішала всі рівні і зруйнувала однією рукою найпотужнішу магію? Я міг би сказати щось лиховісне й драматичне — скажімо, Ще наша смерть!», та це не стало б нам у великій пригоді. До того ж, хлопець просто повторив би своє запитання.

— Достеменно не знаю, — відповів я. — Судячи з того, як боязко воно проникає сюди, раніше його викликали нечасто. Воно здивоване, розгніване, але, безсумнівно, могутнє. Ось поглянь! Тут, усередині пентакля, магія діє не так, як треба, речі й істоти спотворюються... Всі звичайні закони викривились чи припинили діяти. Найбільші з нас завжди несуть із собою хаос Іншого Світу. Не диво, що Лавлейсові знадобився для захисту Амулет Самарканда.[117]

Тим часом услід за велетенською рукою з’явилося міцне прозоре плече завдовжки з метр. А потім із щілини вистромилася голова — так само прозора. Крізь неї було добре видно вікна й далекі дерева за ними. Рівні довкола щілини знову шалено зануртували.

— Лавлейс не зміг би викликати це сам. — зауважив я. — У нього мусив бути помічник. Не оте старе опудало, яке ти вбив, і не отой слизький тип на дверях. Тут доклав рук хтось по-справжньому вмілий[118].

Величезна істота далі протискалася крізь щілину. З’явилася друга рука, а за нею щось подібне до тулуба. Чарівники здебільшого юрмилися вздовж стін, але ті нечисленні, які стояли біля вікон, помітили хвилю, що пробігла всіма рівнями, їхні обличчя змінилися: чоловіки перетворилися на жінок, а жінки — на дітей. Збожеволівши від такої переміни, один чарівник наосліп кинувся до подіуму і його тіло вмить стало мовби рідким. Його затягло до щілини, наче до зливу, й він пропав з очей. Моєму господареві зі страху перехопило подих.

Ось до щілини просунулася велетенська примарна нога — обережним, майже котячим порухом. Та все ж таки я потайки сподівався на краще. Я помітив, що хвилі, які відходили від цієї істоти, змінювали природу всіх заклять, до котрих вдавалися чарівники. Це дало мені певну надію.

— Натаніелю! — покликав я. — Послухай-но мене!

Спочатку хлопець не відповів.