Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

— Не спешите. Ну, да куда вы?

— Скорее же, черт возьми.

— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.

Тихон. (Хвилюється, умовляє Софію. Тягне її за руку, вона незгодливо рішуче, гнівно крутить головою. Він сердиться, кида її, біжить до вікна, звідти з одчаєм кричить.) Софіє, чуєш? Ах ти, Боже мій. Софіє!

Софія. (Крутить головою.)

Тихон. (Люто плюється, вилазить на вікно і зникає.)

Софія. (Сильно стискує руки, кидається до вікна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов біжить до вікна, знов зупиняється.)

Гомін і крики в коридорі побільшуються, але вистрілів уже не чути. Двері справа торгають, потім починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софія хапливо зачиняє вікно. Вриваються з рушницями і револьверами в руках українці. Попереду Сліпченко, Панас,

Арсен.

Софія. (Притуляється біля вікна до стіни, виправляється і непорушно стсііть, дивлячись на українців.)

Сліпченко. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де він, проклятий? Хлопці. Обшукать всі кімнати. Нікого не випускать.

Вільні козаки. (Деякі кидаються в другі двері, деякі шукають по шафах, під столами.)

Разом:

— Смерть кацапні.

— А-а, порозбігались, як руді миші.

— Бий їх, кацапів проклятих.

Сліпченко. Хлопці. Стійте. Бачите цю... фігуру? (Показує на Софію.) Дивіться пильно, дивіться всі. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажіть. Кажіть ви, вірні сини своєї нації. Судіть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажіть, що їй зробить?

Здивування. Мовчання. Ніякові погляди, непорозуміле переглядання, співчуття.

Сліпченко. Ну, кажіть же. Убить її тут же своєю батьківською рукою.

Панас. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сім’ї.

Сліпченко. Який ще тут суд? Хіба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд.

Панас. Я вимагаю, Микито Івановичу, суду. І не хвилюйтесь так.

Сліпченко. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Ні. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бійтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всі закутки цього кацапського кодла.

Вільні козаки. (Неголосно.) Ходімте, товариші. Ходімте. (Виходять.)

Сліпченко. Хведоре. Поставте на дверях цеї кімнати вартових і нікого сюда не пускайте.

X в е д і р. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всіма.)

Сліпченко. (До Софії.) Вийди звідти. Стань посеред хати.

Софія. (Стсііть в тій же позі, не рухнувшись.)

Сліпченко. Я кому кажу? Ти.

П а н а с. Це не важно, де стоятиме Софія. Річ не в тому.

Сліпченко. (До Панаса.) Хто тут батько цієї жінки? Ви?

П анас. Не я, але...

Сліпченко. То не мішайтесь. Моя кров і моя воля судить її так, як я хочу. (До Софії.) На середину, паршивко!

Софія. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить і тут.

Сліпченко. І уб’ю! І уб’ю!

Панас. Микито Івановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.

Двері справа починають шарпатись, ніби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.

Сліпченко. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись. Я ж казав, щоб...

Арсен. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, і входить Хведір. Він починає говорить: «Пане отамане! Там якась жінка хоче, щоб...» Але тут, ніби вир-вавшись з рук вартових, вбігає в кімнату Гликерія Хведо-ровна і кидається до Софії.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.

Сліпченко. (Люто Хведору.) Не пускать більше нікого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведір виходить. До Гликерії Хведоровни грізно.) Що тобі тут треба?

Гликерія Хвед. (Стає поперед Софії, захищає її своїм тілом, розставляє руки. Вигляд має рішучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.

Сліпченко. СтараІ Одійди. Одійди, тобі кажу.

Гликерія Хвед. Не одійду. Убивай мене. Убивай.

Панас. Мамо, ніхто Софії убивать не хоче. Ми хочемо тільки врятувать її. Щоб другі не убили.

Сліпченко. Одійди, кажу, сядь і сиди каменем. Бо так при тобі і вб’ю її. (Націляється револьвером.) Одійди, а то смерть вам тут обом.

Панас. (Підходить до Гликерїї Хвед. й одводить її вбік.) Сядьте, мамо. Ви самі побачите. Не треба тільки так хвилюватись.

Сліпченко. (До Софії.) Слухай, ти. Та слухай українським вухом, а не кацапським. Твоїх приятелів, кацапських краснограбіжників, розбито вщент. В город вступають українські козаки і друзі України — німецькі вояки, кацапню виметем. А зрадників буде покарано. Чуєш: буде люто покарано.

Софія. (Стоїть все так само.)

Сліпченко. Ти зрадниця. Ти продала свою націю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими віковими національними ворогами запроваджувала свою націю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?

Софія. (Тихо.) Я не зраджувала свою націю.

Сліпченко. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твій, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свій край. Ради сеї любові тобі може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всім серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрікаєшся своїх бувших приятелів-большевиків, що проклинаєш цих ворогів нашого народу і каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тоді ми всі будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу і буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обіцяв твоєму братові і Панасові і слово своє здержу. Сідай, лиши. Де твій папір? Бери.

Софія. (Стсііть непорушно.)

Сліпченко. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..

Софія. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.

С л і п ч е н к о. Ти не можеш бути зрадницею кацапні? Значить, ти таки з ними? А Україні ти можеш?.. Так що ж з нею балакать після цього?.. Чули?..

Гликерія Хвед. (Встає, іде до Софії.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бідна. Благаю тебе, ради твоєї матері. Я ж... Я ж... Боже мій, Боже мій. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дітей. Софієчко, доню моя. Напиши ж, що він говорить. Хіба ж тобі ті страшні люди рідніші за батька, за братіків твоїх, за матір твою?

Софія. (Заплющує очі, одкида голову до стіни й, як розп'ята, стоїть так.)

Гликерія Хвед. Напишеш, дитино? Напишеш?

Софія. (Не міняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)

Сліпченко. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабіжники, національні вороги наші дорогші їй за все. Ну, що ж вам більше. Розуміється, у неї