Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Вигадка, брехня, — сказав Морвель. — Ану, вперед!

Беарнці вперті; Ортон загарчав, як пес з беарнських гір, і, не лякаючись, сказав:

— Ви не увійдете, короля немає.

І вчепився за двері.

Морвель зробив знак; четверо його людей кинулись на впертого, одриваючи його від одвірка, за який той вчепився, а коли він роззявив рота, щоб закричати, Морвель затулив рот рукою.

Ортон з люті вкусив убивцю; той з глухим криком відсмикнув руку назад і ударив Ортона ефесом своєї шпаги по голові. Ортон поточився і впав з криком: „Рятуйте! Рятуйте!“

Голос його урвався, він знепритомнів.

Убивці переступили через його тіло, потім двоє залишилось коло других дверей, а двоє інших, на чолі з Морвелем, увійшли до опочивальні.

При світлі лампи, що горіла на нічному столі, вони побачили ліжко.

Завіси були спущені.

— О! — сказав лейтенант. — Він не хропе, здається.

— Ходім, ну! — сказав Морвель.

При цих словах хрипкий крик, подібний більше до рикання лева, ніж до голосу людини, почувся зза завіси, яка раптом відхилилась, і за нею вбивці побачили чоловіка у кірасі, в насунутому на лоб шоломі, що закривав йому голову до самих очей; він сидів з двома пістолетами в руках і шпагою на колінах.

Морвель, як побачив цю постать і пізнав де Муї, відчув, що волосся йому подралося вгору: він страшенно зблід, рот його сповнився піною, він ступив крок назад, неначе зустрівся з привидом.

Раптом озброєна постать підвелася і зробила вперед такий самий крок, який Морвель зробив назад, — отже, здавалося, що той, на кого нападають, переслідує, а той, хто нападає, сам тікає.

— А, лиходій! — сказав де Муї глухим голосом. Ти прийшов убити мене, як убив мого батька!

Ці страшні слова чули тільки двоє сбірів, — ті, що увійшли до опочивальні короля з Морвелем; в той же момент, коли було вимовлено ці слова, в лоб Морвеля націлилось два пістолети. Морвель кинувся на коліно саме в ту мить, коли де Муї надавив пальцем на спуск; пролунав постріл, і один із гвардійців, що стояли позад Морвеля, упав, вражений в серце. В ту ж мить Морвель відповів і собі пострілом, але куля розплющилась на кірасі де Муї.

Тоді, розрахувавши дистанцію, де Муї розсік широкою своєю шпагою череп другому гвардійцеві і, повернувшись до Морвеля, направив шпагу на нього.

Бій був страшний, але короткий. За четвертим випадом Морвель відчув у горлі холод сталі; він випустив здушений крик, упав навзнаки, падаючи, перекинув лампу, і вона погасла.

Скористувавшись тьмою, де Муї, мужній і спритний, як герой Гомера[85], кинувся, нахиливши голову, до передпокою, перекинув одного гвардійця, відштовхнув другого, блискавкою майнув поміж сбірами, що стерегли вихідні двері, пустив ще дві кулі з пістолета, пооббивавши коридорні стіни, і був урятований; у нього залишався ще набитий пістолет і та шпага, яка завдавала таких страшних ударів.

Одну мить де Муї вагався, чи сховатись йому в герцога д’Алансона, двері якого, здавалось йому, відчинились, а чи спробувати вийти з Лувра. Він зважився на останнє, побіг спершу стримано, потім зразу переплигнув десять східців, добіг до хвіртки, сказав два слова пароля і кинувся геть, крикнувши:

— Ідіть нагору, там убивають в ім’я короля!

І, скористувавшись замішанням сторожі, стурбованої його словами та пістолетними пострілами, подався чимдуж далі і зник у вулиці Кок без жодного ушкодження.

Це було саме тоді, коли Катерина зупинила капітана своєї гвардії словами:

— Лишайтесь, я піду сама подивитись, що там таке.

— Але, пані, — відповів капітан, — небезпека, що може спіткати вашу величність, наказує мені супроводити вас.

— Лишайтеся, пане, — сказала Катерина ще владнішим тоном, — лишайтеся. Навколо королів є захист, могутніший від людської шпаги.

Капітан залишився.

Катерина взяла лампу, взула ноги в бархатні капці, вийшла з кімнати, пройшла коридором, де ще було повно диму, байдужа й холодна, як тінь, підійшла до апартаментів короля Наварського.

Скрізь була тиша.

Катерина підійшла до вхідних дверей, переступила поріг і в передпокої побачила непритомного Ортона.

— Ага, — сказала вона, — ось, як і завжди, слуга, далі, безперечно, знайдемо і пана.

І ввійшла в другі двері.

Тут вона спіткнулась на труп; опустила вниз лампу; це був труп гвардійця з розсіченою головою.

За три кроки далі лежав застрелений кулею лейтенант; він конав.

Нарешті, перед ліжком ще один чоловік, з блідим, як у мерця, обличчям; стікаючи кров’ю з подвійної рани, що пронизала йому шию, витягаючи скрючені руки, чоловік силкувався підвестися.

Це був Морвель.

Дріж пробіг по тілу Катерини. Вона побачила порожнє ліжко, оглянулась навколо себе по кімнаті, даремно шукаючи серед цих трьох, що лежали тут у власній крові, труп того, кого сподівалась побачити.

Морвель пізнав Катерину, очі його жахливо викотились, він зробив рух відчаю.

— Ну, — сказала вона півголосом, — де він? Що з ним? Нещасний! Ви дали йому змогу втекти?

Морвель намагався вимовити кілька слів, але з його рани вирвалось тільки незрозуміле свистіння. Червона піна виступила на губах, він похитав головою на знак безсилля і болю.

— Говори ж! — крикнула Катерина. — Говори! Хоч одно слово!

Морвель показав на рану і видавив знову кілька невиразних звуків, зробив зусилля, захрипів і знепритомнів.

Катерина озирнулася навколо себе: вона оточена була трупами і вмираючими; кров потоками лилася по кімнаті, і над усією цією картиною панувало мовчання смерті.

Ще раз звернулася вона до Морвеля, але він не відповів, навіть не поворухнувся; зза камзола виглядав у нього якийсь папір: це був підписаний королем наказ про арешт. Катерина схопила його й сховала у себе на грудях.

В цю мить вона почула позаду себе легеньке рипіння паркету; вона повернулась і побачила в дверях герцога д’Алансона, що прийшов туди на шум і стояв здивований картиною, яка відкрилася його очам.

— Ви тут? — сказала вона.

— Так, пані. Що тут таке? — спитав герцог.

— Верніться до себе, Франсуа, ви почуєте багато новин.

Проте, д’Алансон зовсім не був такий непоінформований про події, як гадала Катерина. Почувши в коридорі кроки, він почав дослухатися. Бачачи, що до короля Наварського входить кілька чоловік і згадавши слова Катерини, він зміркував, що має відбутися, і радів, що рука, дужча за його руку, знищить такого небезпечного друга.

Незабаром постріли і швидкі кроки втікача ще більше притягли його увагу, і він побачив крізь прозір у