Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Юначе, - Котовський звернувся до офіціанта, що якраз приніс новий підніс з канапками. – Не підкажете, де тут чорний вхід?

Хлопець подивився спочатку на Данила, потім на мене, наче насторожився, але, впевнившись в тому, що крадії з нас точно ніякі і ми нікого не обікрали, кивнув:

- Звичайно, є прохід для офіціантів. Якщо хочете, можу вас провести.

- Хочемо, - посміхнувся Котовський, злодійкувато оглянувся і доповнив: - І чим скоріше, тим краще.

Офіціант хмикнув. Не сказати, що своїм виглядом він виражав якесь особливе розуміння, але і засуджувати не поспішав. Скоріше вважав, що в багатих свої дивацтва, і наші він планував задовольнити.

Розставивши-таки тарілки, з якими прийшов, він подав Котовському знак слідувати за ним і рушив в дальній куток залу. Данило швидко рушив за офіціантом. Я не відставала, дивуючись, як там взагалі могло хоч щось бути – я ж бо не бачила і тіні дверей.

Але офіціант не обманув. Двері були, хоч і дуже непомітні, і хлопець пропустив нас у вузький, жаркий коридор, та й сам зайшов слідом, тихенько прикрив за собою двері, намагаючись не приваблювати зайвої уваги.

- Звідси он по тому коридору, - вказав він, - і вийдете на головні сходи. А звідти дуже просто дійти до центрального виходу.

- Дякую, - подякував йому Котовський і протягнув купюру. – Це за допомогу.

Офіціант посміхнувся куди більш щиро, чим раніше, і, звичайно ж, взяв гроші. Я навіть не звернула уваги на номінал купюри, але була впевнена, що він немаленький – аж надто вже сяяв хлопець, тікаючи на кухню.

Данило ж потягнув мене за собою, впевнено звертаючи куди треба. А ось я ледь не впала на одному з поворотів.

- Туфлі! Кляті туфлі! – зашипіла я, зупиняючись. – Даню, почекай.

Але Котовський не бажав чекати. Змірявши мене оцінюючим поглядом, він рішуче посміхнувся – і підхопив мене на руки.

Я навіть закричати не встигла, лише міцно вчепилась в його плечі, щоб випадково не опинитись не землі.

- Ти геть здурів, - видихнула я чи то звинувачувально, чи то захоплено, не знаючи навіть, як реагувати. – Даню!

- Чому я не можу поносити гарну дівчину на руках? – посміхнувся він. – Ти легка, наче пух.

Я дуже сумнівалась в своїй легкості, але думка про те, що якщо крутитимусь – впаду н землю, змусила мене поводитись спокійно і дуже міцно триматись за Котовського. Данило притискав мене до себе, і я відчувала п'яний жар його тіла, насолоджувалась близькістю чоловіка, від якого, здається, сходила з розуму.

Котовський поставив мене на землю, коли ми опинились на внутрішній парковці. Тут було вже не слизько, і в туфлях на високих підборах я також відчувала себе впевнено.

- Пішли, - Данило потягнув мене за руку. – Чим швидше втечемо, тим менше шансів, що нас зупинять.

Я не пручалась, навпаки, майже заскочила в автівку і з задоволенням відкинулась за спинку пасажирського сидіння, насолоджуючись тишею та відсутністю сторонніх людей. Мене переповнювало дивне відчуття неудержимої радості, захвату від того, що я була настільки вільною, щоб втікати з важливих зустрічей, і настільки коханою, щоб звідти мене несли на руках.

Данило зайняв місце водія, але, замість того, щоб завести авто, потягнувся до мене. Варто було нагадати, що тут можуть бути люди, нас побачать, я просто потягнулась до Котовського і не просто дозволила поцілувати себе – навпаки, поцілувала його першою, насолоджуючись нашою раптовою близькістю.

Сьогодні Данило був наполегливим, і я відчувала, як впевнено він обіймав мене, але замість того, щоб відсахнутись, тільки обвила його шию руками.

В якусь мить мені навіть захотілось, щоб цей день ніколи не закінчувався. Так і провести маленьку вічність в руках Данила, відчувати себе закоханою, натхненною, щасливою, вірити в краще. Впевненою, що там, попереду, все тільки найкраще.

- Поїхали до мене? – раптом запропонував Котовський.

- Що?

Здавалось, це була нормальна пропозиція, але я наче протверезіла. Я дивилась на Котовського, не до кінця розуміючи, чому він взагалі мені це запропонував, а потім зрозуміла, що сиджу в його авто, в його обіймах, моя помада на його губах, а моє волосся знов нагадує гніздо.

- В мене є гарне вино, - посміхнувся Данило. – Подарункове. Зможемо відсвяткувати по-людськи, а не прикидаючись, що нам дуже приємна вся я компані.

- О… Я… - я почервоніла. – але…

- Щось не так?

- Ні, все так, - запротестувала я.

Дійсно, все було так. І я розуміла, що це нормально – поїхати до чоловіка, з яким в мене начебто стосунки, відсвяткувати спільну перемогу келихом вина, насолодитись компанією один одного.

Але щось не давало мені погодитись. В голові засіла думка, що це неправильно. Ми один одному ніхто! Так, цілувались, так, це перший настільки приємний мені чоловік, а я все одно відчувала, що обманюю себе, а ніяких стосунків між нами бути не може.

До того ж, навіть якщо і… Ми ж бос та підлегла! Данило з роботи не піде точно, а я? Звільнюсь? І на що жити? Дозволю собі роль утриманки? Точно ні. Лишусь на робочому місці? Але навіть якщо я надягну все сіре і сховаюсь за монітором, чутки рано чи пізно поповзуть, просто так сховати наші стосунки не вдасться. Колеги, що пам'ятають нудну Крису, не пробачать мені стосунків з Данилом хоча б тому, що будуть вважати, що я не маю на них права.

- Поїдемо? – нагадав про себе Котовський.

- Ні, - випалила я так швидко, що навіть соромно стало. Що про мене подумає Данило?

Зо я ідіотка, яка не розуміє, що їй треба? Чи просто не хочу бути поруч з ним жодної зайвої хвилини?

Та що за дурня лізе в голову?

- Я дуже втомилась, - нарешті придумала я достойну відмовку. – Все ж, такі зустрічі не для мене. Можеш підкинути мене додому?

Насправді, я б і на маршрутці б доїхала, але сказати про це Котовському означало признати свою втечу. До того ж, я в легких туфлях та платті, знала ж, що мені лише три метра доведеться пройти вулицею та сісти в авто. І пальто від морозу не врятує. А якщо влізу в сніг і простуджусь, то потім буде ще гірше.